— О-о, вітаю, вітаю, царство хаосу! Марічко, ти ж вдома цілісінький день. Хоч би посуд помила, — дорікнула мати, ледь переступивши поріг кухні.
Марія якраз виймала простирадло з пральної машини. Воно мокре й холодне, аж пальці дерев’яніють. Спину зводить, навіть розпрямитися боляче.
У кімнаті щось захлипало. Олежко. Знову прокинувся.
— Мам, у тебе справді немає інших думок? — приглушено спитала Марія, дивлячись у підлогу. — Ти ж знаєш, що діти хворіють.
Оксана поставила пакет із мандаринами на стіл. Оглянула кухню, ніби ревізор, і зітхнула.
— Не розумію, як можна жити в такому бардаку. У тебе всього дві дитини, а не цілий дитсадок. Та ще й чоловік є.
Марія не відповіла. Просто повісила наволочку на батарею і на мить завмерла, сутулячись. Хотілося кричати, доводити, що і дві дитини — не медом помазано, але сили вже на нулі.
Усі сили пішли на капризи Олежка, боротьбу з температурою Софійки, нескінченні страви, панічні збори в садочок і тривожні ночі. Все це висіло на ній, як млинове каміння. А як вишенька на торті — ще й мама зі своєю манією чистоти.
Марія пішла в коридор, щоби перевести дух. Заглянула в спальню. Софійка спала. Волоскі прилипли до чола. Олежко вже сидів у ліжечку і невдоволено тер очі кулачками.
— Я думала, ти прийшла допомогти, — прошепотіла Марія, повертаючись на кухню з сином. — Посуд почекає, краще посиди з дітьми.
— Марічко, дитина чия? Твоя. Я вже не дитина. Мені легше з посудом, ніж із малюками.
— Мам! Ти можеш хоч на хвилину забути про свої чортові тарілки і припинити шукати пил? У мене одна з температурою, другий увесь день на руках! Третя ніч без сну. Ні твої мандарини, ні нотації, ні волога ганчірка мені не допоможуть.
Оксана стиснула губи. Ніздрі трішки роздулися від обурення.
— Я допомагаю, як можу.
— Ні, ти не допомагаєш, ти тиснеш. Як завжди.
Марія посадила сина в манежик, потім підхопила пакет із фруктами і простягнула матері.
— Забирай свої мандарини й іди. Будь ласка.
Навіть Олежко затих. Оксана з презирством подивилася на доньку, потім на пакет. Рвучко вихопила його, ніби там була граната, і пішла.
Коли в грудях трішки затихло, Марія сіла на підлогу біля манежика й обняла сина. Той чхнув їй на плече. Жінка зітхнула: саме цього ще не вистачало.
Раніше вона мовчки терпіла материні напади. Лише зубами скреготала. Бо ж… це ж мама. Так заведено. У багатьох її подруг такі ж родички. Не лише мами. Бабусі, свекрухи. Всі терплять.
Марія сподівалася, що колись мама зміниться, але та лишалася такою самою.
У дитинстві все було так само. Марія ніколи не забуде, як у п’ятому класі посіла третє місце на міській олімпіаді з української. Їй дали грамоту й шоколадку. Дівчинка сяяла від гордості, коли простягнула плитку матері. Хотіла сказати, що це частково й її заслуга, але не встигла.
— Знову десь заляпала куртку! І в такому вигляді по вулиці йшла, — стогнала Оксана. — Ти ж дівчинка. Треба акуратнішою бути.
Якщо у щоденнику траплялася хоч одна четвірка, мама влаштовувала скандал. Коли Марія мила підлогу, Оксана ретельно перевіряла, чи витерто під батареями.
Вона ніколи не хвалила доньку. У кращому випадку мовчала, у гіршому — знаходила привід уколоти. Усі компліменти були, наче по талонах, і ці талони завжди діставалися не Марії.
Юрко, її чоловік, знав про це. Він сам не раз чув, як Оксана говорила щось на кшталт:
— Нащо вашим дітям стільки іграшок? Ось коли ти в мене росла, вистачало пазлів і дерев’яних кубиків.
Марія намагалася не запрошувати маму за стіл. Але якщо вже доводилося, була готова до чергової порції критики.
— М’ясо знову сухе. Пересмажила.
А от щоб запитати, як у неї справи чи самопочуття… Такого ніколи не було.
Того вечора Марія написала Юркові, щоби виговоритися. Він знав, що донька захворіла. Знав, що дружині важко. Знав про її стосунки з тещею. Але допомогти не міг: був у відрядженні. Хоч би виАле через рік, коли Софійка вперше прочитала вголос книжку без помилок, Марія не втрималась і поділилась цим з мамою — і саме тоді побачила в її очах щось наче гордість.
