О-о, вітаю в царстві хаосу! Оленько, ти ж удома цілими днями. Могла б і посуд помити, — докором промовила мати, щойно переступила поріг кухні.
Оленка саме виймала постільну білизну з пралки. Вона безсило звисала з її рук, а холод від мокрої тканини проймав до кісток. Пальці тремтіли від втоми, спина ніяла, навіть розігнутися було болюче.
У кімнаті хтось схлипнув. Артемко. Знову прокинувся.
— Мам, у тебе й справді немає інших думок? — приглушено запитала Оленка. — Ти ж знаєш, що в мене діти хворі.
Людмила поставила пакет із мандаринами на стіл. Оглянула кухню, ніби ревізор з досвідом, і важко зітхнула.
— Я просто не розумію, як можна жити в такому безладі. У тебе всього двоє дітей, а не десять. Та ще й чоловік.
Оленка не відповіла. Просто повісила простирадло на батарею і на мить завмерла, згорбившись. Їй хотілося кричати, пояснити, що й двоє — це не медовий місяць, але сил на сварки не лишилося.
Усі сили пішли на капризи Артемка, боротьбу з температурою Марійки, нескінченне готування, метушню перед садочком і тривожні ночі. Все це висіло на ній, мов камінь на шиї. А як вишня на торті — ще й мама зі своєю манією чистоти.
Оленка вийшла у коридор, щоб перестагнути дух. Зазирнула у спальню. Марійка спала. Вологе волосся прилипло до чола. Артемко вже сидів у ліжечку і невдоволено тер кулачками очі.
— Я думала, ти прийшла мені допомогти, — прошепотіла Оленка, повертаючись на кухню з сином. — Посуд почекає, краще посиди із дітьми.
— Оленько, діти ж чиї? Твої. Я вже не дівчина. Мені легше з миттям, ніж із малишами.
— Мам! Ти можеш хоч на хвилину забути про бісіві тарілки і перестати вишукувати пил? У мене одна з температурою, другий цілий день на руках! Я вже третю ніч не сплю. Ані твої мандарини, ані нотації, ані пилосос мені не допоможуть.
Людмила стиснула губи. Ніздрі її трішки розширилися від обурення.
— Я допомагаю, як можу.
— Ні, ти не допомагаєш, ти просто тиснеш. Як завжди.
Оленка опустила сина в манежик, потім підхопила пакет із фруктами і простягнула матері.
— Забирай свої мандарини й іди. Будь ласка.
Навіть Артемко затих. Людмила з презирством подивилася на доньку, потім на пакет. Рвучко вихопила його, ніби там була граната, і вийшла.
Коли в грудях трішки затихло, Оленка сіла на підлогу біля манежика й обняла сина. Той чхнув їй на плече. Жінка зідхнула: саме цього їй ще не вистачало.
Раніше вона завжди стримувалася і мовчки терпіла материні напади. Хіба що зубами скреготала. Бо… ну це ж мама. Так прийнято. У багатьох її подруг такі родички. Не тільки мами. Бабусі, свекрухи. Усі терплять.
Оленка сподівалася, що колись мама зміниться, але та лишалася незмінною.
У дитинстві було так само. Вона ніколи не забуде одного випадку. У п’ятому класі вона посіла третє місце на міській олімпіаді з української мови. Їй дали грамоту й шоколадку. Дівчинка сяяла від гордості, коли простягнула плитку матері. Оленка хотіла сказати, що це трохи й її заслуга, але не встигла.
— Знову десь заляпала куртку! І в такому вигляді по вулиці ходила! — нарікала Людмила. — Ти ж дівчинка. Треба бути акуратнішою.
Якщо мама знаходила в щоденнику хоча б одну четвірку, влаштовувала скандал. Коли Оленка мила підлогу, перевіряла, чи чисто під батареями і за дверима.
Людмила ніколи не хвалила доньку. У кращому випадку мовчала, у гіршому — знаходила привід уколоти. Усі компліменти в неї були ніби по талончикам, і ці талончики завжди діставалися не Оленці.
Її чоловік, Тарас, знав про це. Він сам не раз чув, як Людмила говорила щось на кшталт:
— Навіщо вашим дітям стільки іграшок? Ось коли ти в мене росла, вистачало пазлів і дерев’яних кубиков.
Оленка намагалася не запрошувати маму до столу. Але якщо вже доводилося, була готова до нової порції критики.
— М’ясо знову сухе. Пересмажила.
А от щоб мама запитала, як справи чи самопочуття… Такого ніколи не було.
Того вечора Оленка написала Тарасові, щоб виговоритися. Він знав, що донька захворіла. Знав, що дружині важко. Знав про її стосунки з тещею. Але допомогти не міг: був у відрядженні. Хоча б міг вислухати.
— Я її випхала, — написала вона. — Все одно користі нуль, а ось нерви мотає жахливо.
— Молодець, — відповів він. — Давно треба було.
Оленці стало легше. Ось воно — підтвердження, що вона все зробила правильно.
Виспатись не вдалося. Оленка прокинулася від нападу кашлю. У кімнаті ще було темно, лише світлодіод телевізора червонів. Вона намацала телефон під подушкою. П’ята година. Навіть не світало.
Артемко метушився у ліжечку. Поруч схлипувала МарійОленка подивилася на дітей, зібрала рештки сил і посміхнулася – адже як би там не було, вони разом, і це головне.
