Увійшов я до пекарні з порожнім шлунком і ще порожнішим серцем. Мені ледве виповнилося вісім, і я вже не пам’ятав, коли востаннє їв щось гаряче.
—Тітонько… дасте шматочок хліба, хоч би сухого? — попросив я, голос тремтів.
Жінка окинула мене зверхнім поглядом і махнула у бік дверей.
—Геть звідси, волоцюго! Іди працюй, як усі! — крикнула вона, витираючи прилавок.
У горлі стиснуло, і я вже хотів піти, коли раптом почув суворий голос.
—Та годі вам! — це був літній чоловік, що купував хліб. — Хіба не бачите, що це дитина?
—Хай батьки про нього дбають, — відмахнулась вона.
Я опустив голову, бажаючи провалитися. Та дідусь присіп, поклав мені руку на плече.
—Не журись, сину. Ходімо, я тебе частуватиму.
Того дня він забрав мене до себе, нагодував гарячим борщем, дав ліжко і щось найважливіше — місце, де я не почувався сміттям.
—Онуків у мене немає, — усміхнувся він. — Може, станеш моїм?
Я стиснув губи, щоб не розплакатись, і кивнув.
—Так, дідусю.
Роки минали, і той старий став моєю родиною, моєю силою та причиною вчитися. Він змусив мене пообіцяти, що колись я допомагатиму іншим, як він допоміг мені.
Час пролетів, і одного разу, вже лікарем, мене викликали до лікарні. У операційній помирала жінка. Коли я побачив її на столі, кров застигла — це була та сама пекарка.
Операція тривала години. Я згадував її крик, але й теплу руку діда, що врятував мене з вулиці. І тоді я зрозумів.
Коли вона прокинулась, її очі були заплакані.
—Це ви… врятували мене? — прошептала вона.
Я глянув на неї спокійно.
—Так. Бо колись хтось повірив, що я вартий другого шансу.
Вона розридалася. А я лише посміхнувся, адже відчув — мій дідусь тепер дивиться на мене з неба і гордий.
Сьогодні я знаю: добро завжди повертається. Іноді — зовсім незрозумілим шляхом.
