Однієї жовтневої дощової ночі… Вечірня служба вже закінчилася. У храмі майже нікого не залишилося – дощ із мокрим снігом змусив людей сидіти вдома.
Храм поступово спорожнів, двері періодично відчинялися й пускали холодний вітер, від якого свічки на підсвічниках тріпотіли, димили тонкими струмочками. Нарешті затихло шелестіння кроків. Залишилася тільки Наталка.
Вона вийшла з-за церковної крамнички й пішла гасити свічки, змахуючи щіточкою краплі воску. Потім прибрала лампадки перед іконами. Через вітражі вікон ледве пробивалося світло ліхтарів, і тільки одна лампочка над свічковим столиком освічувала золото окладів.
З лівого приділу вийшов отець Віталій у чорній куртці поверх ряси.
— Вартовий уже прийшов? — спитав він, порівнявшись із Наталкою.
— Ще ні. Щось передати?
— Ні. До завтра. — Він кивнув і пішов до виходу.
Наталка взяла відро з водою та швабру, почала мити підлогу. Любила приходити вранці до чистого храму. Раптом знову потягнуло вітром, і важкі двері з глухим стуком зачинилися. Наталка обернулася. Вартовий перехрестився від дверей, мовчки кивнув їй і пройшов у свою кімнатку. Наталка ніколи не чула його голосу, хоча отець Віталій запевняв, що він не німий.
Віднісши відро назад, Наталка одягнулася, окинула оком храм – чи всі лампадки погашені, зупиняючи погляд на кожній іконі й шепочучи: *«Святий Миколаю, моли Бога за нас», «Пресвята Богородице, заступи нас», «Господи Іисусе Христе, Сину Божий…»*
— Я пішла! — голос розійшовся під склепінням.
Вона вимкнула світло й вийшла. На ґанку прислухалася – кроків не чула, але замок клацнув: вартовий зачинив двері. І тут Наталка почула тоненький плач.
Озирнулася під ноги, очікуючи побачити кошеня чи цуценя, що сховалося від дощу, але замість цього побачила білу пакуночок із якогось тоненького покривала.
— Дитина?! Та хто ж тебе тут покинув?! — Наталка підняла легенький клуночок, відгорнула край і побачила зморшкувате личко.
— Господи, у матері, мабуть, і серця нема, якщо кинула тебе в таку непогоду…
«Що робити? Стукати назад у храм? Викликати міліцію чи швидку?» Але чомусь вона вирішила віднести дитину додому, а там уже дзвонити отцеві Віталію за порадою.
Не встигла зробити й кілька кроків, як із темряви вирвалась жінка.
— Віддайте! — вихопила в неї клунок.
Голос був молодий.
— Твоя дитина?! Гріх такий – кинути немовля! — строго сказала Наталка.
— Не кинула… На хвилину залишила… — жінка ледве стримувала ридання.
— Чого ж у храм не занесла?
Жінка не відповіла, повернулася й пішла.
— А йти тобі є куди? — гукнула їй услід Наталка.
Та зупинилася, озирнулася.
— Бачу, що нікуди, — пробурчала Наталка. — Постривай! — підбігла до неї. — Ходімо до мене. Живу недалеко. Дитина плаче – голодна чи мокра. І сама вся промокла… Не бійся.
Жінка, хитаючись, пішла за нею.
Дорогою Наталка розмовляла безперервно – розповідала, що чоловік помер, дітей Бог не дав, що гості їй тільки на радість. Речей нема? Не біда – сусідка недавно народила, одяг і памперсів позичить… Вона балакала й балакала, аби відволікти ту від лихих думок.
— Ось і прийшли. Заходь. — Відчинила двері під’їзду. У ліфті помітила: одяг на молодиці промок наскрізь, губи посиніли.
— Давай дитину, а ти роздягайся. — Наталка взяла клунок і повела їх у кімнату.
Коли зайшла, гостя вже розгорнула донечку. Та крихітними рученятами штовхалася, ротиком ловила повітря. Серце Наталки наповнилося ніжністю.
— Голодна. Накрий її, я до сусідки збігаю, памперсів принесу.
— Любочко, позич памперсів і пелюшок на ніч, — сказала вона сусідці.
— Ого, у тебе дитина з’явилася? — здивувалася та.
— Далекі родичі приїхали, а речі на вокзалі вкрали, — збрехала Наталка.
Через хвилину сусідка принесла цілий пакет.
— Навіщо так багато?
— Там і одяг, з якого вона вже виросла. Бери!
Наталка подякувала й побігла додому. Увійшла – гостя вже годувала дитину.
— Молоко є? От і добре. А то суміші дорогі. Ось памперси й одяг. Переодягнемо пізніше, а я чайник поставлю.
На кухні вона думала: не просто так Господь послав їй цю жінку з дитиною…
Дівчинка наїлася й заснула. Її перепеленали й поклали на диван.
— Ходімо, тебе нагодуємо. Сьогодні свіжий курячий суп варила. Чай з молоком – для лактації. Як тебе звуть?
— Оля, — прошепотіла гостя.
— А я Наталка. Нічого, Олю, як-небудь проживемо. А доньку як назвала?
— Марійка.
— Гарне ім’я, — зітхнула Наталка. — Їж, а потім розкажеш, що трапилося. Судити не буду. У всіМарійка згодом стала лікаркою, Оля знайшла спокій у вірі, а Наталчин портрет завжди висів у їхньому домі, нагадуючи про те, що добро завжди повертається.
