Того дня, коли я нарешті отримала пенсію, мій чоловік, Андрій, мов би шепотом сказав, що йде до іншого. Я не впала, не закричала, не розбила тарілку. Я просто сіла на старий стілець у пальто, з сумкою на колінах, і спостерігала, як він обережно вміщає зубну щітку у маленьку косметичну коробку для подорожей. Усе було сплановано. Він чекав. А я, наївно, думала, що саме відкриваємо спокійну нову главу нашого життя.
Останні місяці він повторював: «Тепер, нарешті, відпочинеш, ти це заслужила». Обіцяв довгі вихідні в дачному будинку під Дністром, поїздки до озера Світязь, сніданки без будильника. А сьогодні, замість кави і привітань, я отримала одне холодне речення, наче зміна розкладу: «Йду. Давно я з іншою. Хотів зачекати, доки завершиш роботу, щоб не заважати».
Мить за миттю я не розуміла, про що йде мова. У голові лунали вчорашні побажання колежанок з офісу, сміх біля тортів, крихта цукрової глазурі, що осіла на його підборіддї, коли він кусав шматок і підморгнув. Я не впала, не закричала, не розбила тарілку. Просто сіла на стілець, у пальті, з сумкою на колінах, і дивилась, як він пакує зубну щітку у дорожню косметичку. Він все це підготував. Чекатиме. А я, мов у сні, думала, що це наш спокійний новий початок.
Через декілька днів я все ще намагалася сказати собі, що це лише криза, що він зрозуміється і повернеться. Дзвонила йому, він не відповідав. Надіслала коротке повідомлення без емоцій: «Якщо щось потрібне, я вдома». Він не писав у відповідь. Через тиждень зрозуміла, що він дійсно пішов, і що жінка, про яку я нічого не знала, була в його житті давно. Ніхто не залишає дружину після 35ти років спільного шляху лише тому, що раптом закохався. Це був план, довгоочікуваний момент.
Я шукала підказки: його відсутні погляди за обідом, «вихідні на рибалку» в Карпатах, те, як все рідше він лягав поруч, наче засинав на дивані або перед телевізором, можливо, розмовляв з нею. Найгірше сталося наступного тижня, коли випадково зустріла знайому Олену, з якої ми разом відпочивали на Чорноморському узбережжі. «То був шок, сказала вона зі співчуттям, але ж він уже тоді зустрічався з нею, правда?»
Я подивилась на неї, ніби на божевільну. «Про що ти?», запитала я. Вона знервувалась. «Думала, ти вже знаєш» Я не знала, не мала жодного уявлення, а навколо сусіди, друзі, навіть кузина з Харкова всі щось знали. Тільки я залишилася однією, хто вірив у свій дім, у шлюб, у буденність. Це боліло найбільше не сама зрада, а відчуття, що мене обдурили і чоловіка, і весь світ, який мовчки спостерігав. З милосердя? З байдужості?
Дні й ночі я жила у підвішеному стані. Не могла їсти, не могла спати. Прокидалась зранку з відчуттям, що щось погане сталося, і потім згадувала, як кожен раз хтось вдаряв ножем у те саме місце. Я соромилась говорити про це, не брала телефон, не відкривала двері. Виходила лише на одну прогулянку в день тією самою дорогою, у ті ж години, щоб не зустріти нікого. Не хотіла чути слова «час лікує рани», бо час нічого не лікував.
Одного дня отримала лист простий конверт, рукопис. Пізнала його почерк одразу. Першу годину лист лежав на столі, потім я сіла з чаєм і прочитала:
«Знаю, що не заслуговую прощення. Але хотів, щоб ти знала: я був з тобою майже все життя і довгі роки був щасливий. Потім щось змінилося, і я не міг сказати тобі правду. Не тому, що не кохав, а бо боявся, що ти більше не будеш мене поважати. Тепер розумію, що повагу я мав лише до себе. Вибач, що довелося дізнаватися все так».
Це не було листом кохання, а листом боягу. Хоча там був жаль, справжньої жалості не було. Він просто втік, коли я перестала йому потрібна як опора, як щоденний фундамент, на який можна спиратися. Пішов до когось, хто не бачив його зморшок, його забуттів, його недоліків. Але я знала. І роками кохала. Справжньо. І саме ця любов найбільше розрізала.
З часом я знову почала жити, вже не в парі, не в дуеті, а посвоєму. Маленькими кроками, без планів на вічність, з книжкою в руках, зі своїм садком у передмісті Києва, із поїздками до подруг. Не підкоряючись чужим очікуванням. Я не можу сказати, що щаслива це було б занадто просто. Але тепер я точно знаю: ні робота, ні шлюб, ні навіть кохання не дані назавжди. Це не означає, що варто зупинятися.
Я волію прожити ще десять свідомих років посвоєму, ніж ще три десятиліття в ілюзії, що я потрібна лише тоді, коли відповідаю його вимогам. Хай люди кажуть, що жінка після шістдесяти має думати лише про онуків і борщ у неділю. А я? Я записалась на курс гончарства, самостійно, для себе. І більше нікого не буду виправдовувати, чому так.
