Темним осіннім дощемитним вечором я зрозуміла, що в моєму животі оселився син.
Що це син, а не, скажімо, хробак — відчула одразу. І дуже старанно почала його вирощувати. Годувала вітамінами, запихала кальцій і мужньо ковтала риб’ячий жир. Син не цінував моїх зусиль і за п’ять місяців роздув мій живіт до розмірів пляжного м’яча. А ще він постійно ворушився і гикав. Я урочисто носила в руках живіт із сином, приймаючи вітання та мандарини. Їла їх із шкіркою, кокетливо посміхаючись.
Ми із сином слухали ввечері Вівальді та сумно гикали у такт «Порам року».
За шість місяців я зловила себе на тому, що облизую камінь із водоростями, який дістала з акваріума. Я цього не хотіла. Я виконувала накази сина.
За сім місяців почала їсти сиру гречку кілограмами. Син знущався з мене.
За вісім місяців влізала лише у бабусиний халат та клітчастий комбінезон, від якого я нагадувала дружину Карлсона. Син підріс і не залишив мені вибору.
За дев’ять місяців перестала бачити власні ноги, час доби визначала за інтенсивністю синової гикавиці, їла водорості, сиру гречку, мандарини зі шкіркою, активоване вугілля, суху глину для масок від прищів, жувала фільтри від цигарок і бананову шкірку.
Не стригла волосся, бо баба Параска з першого поверху каркнула, що своїми стрижками я вкорочую синові життя. Не піднімала руки над головою, щоб він не обмотався пуповиною. Не дозволяла нікому пити зі своєї чашки. Старанно засовувала в себе свічки з папаверином, щоб син не народився раніше. Причому засовувала не туди, куди треба. Та й біда — помилилася на пару сантиметрів…
До крові розчісувала живіт і справді боялася, що ось-ось він лусне.
Купила синові коляску, ліжечко, двадцять дві пачки підгузків, ванночку, підставку до ванночки, зіллянку, вату, стерильні серветки, десять пляшечок, десяток сосок, штук двадцять пелюшок, три ковдри, два матраци, манеж, велосипед, вісім чепчиків, купу костюмчиків, п’ять рушників, двадцять плівок різних розмірів, розпáшонок — незліченну кількість, шампунь, масло для сраки, газовідвідну трубочку, смоктальник для соплів, клізму, дві грілки, зубну щітку, музичну карусель, два мішки брязкачок і жовтий горщик.
Возили горщик у колясці по квартирі, прала і прасувала з обох боків усі двадцять пелюшок, п’ятнадцять костюмчиків і далі за списком, а моя мати потай дзвонила психіатру.
Син мав народитися між 12 липня та 3 серпня.
Дванадцятого липня я зібрала два пакети. У першому лежали: капці, гель для душу, шампунь, зубна щітка, папір, ручка, серветки, гребінець, шкарпетки, гумка для волосся і жетони для таксофона.
У другому пакеті були дві пелюшки, підгуз на 3 кг, розпашонка, блакитний чепчик, блакитний «конверт» із заячими вушками, мереживний куточок і соска-слон.
Тринадцятого липня я перетягнула пакети до своєї кімнати й поставила біля ліжка.
Чотирнадцятого липня купила прогулянкову коляску й переклала в неї жовтий горщик.
П’ятнадцятого липня від мене втік у іншу кімнату чоловік.
Шістнадцятого липня я з’їла ударну дозу риб’ячого жиру й щільно окупувала туалет ще на два дні.
Дев’ятнадцятого липня зранку мені захотілося плакати. Пішла у вітальню, сіла у крісло під торшером, дістала з кишені свого безмірного халата «Тетріс» і почала програвати, тоненько при цьому хлипаючи.
За годину мене знайшов тато. Подивився на мене, про щось подумав, потеребив бороду й тихо вийшов.
А ще за годину за мною приїхала «Швидка». Вчепилася в чоловіка й заревла на всю квартиру. Чоловік посинів і сів мимо стільця.
Син ухвалив рішення народжуватися.
Мене привезли до пологового, зважили, потицяли, заглянули практично у всі отвори мого тіла й сказали, що син народиться до півночі.
На годиннику була сьома вечора.
У ліфті, що піднімав мене до пологового блоку, я знову заплакала. Старенька нянечка, що супроводжувала мене, урочисто пообіцяла не спати до півночі і особисто відвезти мене з сином до палати.
Я заспокоїлася.
Мене поклали на тверду лавку й залишили саму. Стало нудно. Син у мені мовчав і ніяк не натякав, що хоче вилазити.
Стрілки лікарняного годинника показували восьму вечора.
Прийшли лікарі. Довго читали мою картку. Тіпали живіт. Говорили:
— Перейми?
— Слабкі.
— Води відійшли?
— Ще ні.
— Стимулювати?
— Почекаємо. Сама має.
— Шийка?
— На п’ять сантиметрів.
— То чого не пологає?!
І всі подивилися на мене.
Я гикнула, і мені стало соромно. Так, я приїхала сюди пологати, але я ж не знаю, чому ще не пологаю! І не дивіться на мене так!
Гикнула ще раз — і тут відчула, як підо мною розтікається тепла калюжа.
ПереУ півночі, коли лікар підніс маленьке, крихке тіло, я заплющила очі від щастя і прошепотіла: “Вітаю у світі, мій маленький Тарасю.”
