В тролейбусі молодиця з двома дітьми здійняла гвалт і вимагала, щоб молодий парубок поступився їй місцем, але те, що відбулося далі, змусило весь салон затамувати подих
Давно це було, ще коли наші тролейбуси були завжди повні людьми. На лавках сиділи переважно бабусі та дідусі одні тримали в руках торби з базару, інші обговорювали ціни на картоплю і цьогорічний врожай. Біля проходу втиснувся на сидіння хлопець років вісімнадцяти дужий, із тату на руці й на шиї, підборіддя обросло, на ньому темна футболка. Виглядав змученим, мовби після тяжкої праці. Мовчав, просто дивився у вікно ні з ким не балакав.
На наступній зупинці у тролейбус заскочила жінка з двома малими дітьми. Молодший хлопчик досі хапав маму за сукню, старший міцніше притискався з іншого боку. Вільних місць не було. Жінка стрімко оглянула салон і відразу зосередила погляд на хлопцеві. Підійшла ближче й промовила різко, на весь тролейбус:
Сину, поступися місцем. В мене ж двоє дітей, не стримала обурення.
Салон стих; кілька пасажирів повернули голову до них. Хлопець глянув на неї спокійно, але з місця не зрушив.
Хіба не бачиш? Я з двома малими! уже голосніше продовжила жінка. Чи тобі байдуже?
Пасажири перешіптувалися, хтось кивав головою.
Ось теперішня молодь: ані крихти поваги, звернулася до салону. Сидить тут, розвалившись, а жінка з дітьми має стояти.
Юнак повів плечем:
Я нічим нікому не завадив.
То поступись, перебила вона. Хіба мама з дітьми не заслуговує на трохи ввічливості? Справжній чоловік устає!
Голос бабці підтримав:
Правду каже, треба поважати старших.
Невже так тяжко підвестися? Може, татуїровки заважають? продовжила жінка.
А ви певні, що тільки тому, що у вас діти, ви гідні цього місця більше за інших? спокійно запитав хлопець.
Авжеж! Я мама. Чи ти, думаєш, більш гідний?
У салоні повисла напружена тиша. Хлопець повільно піднявся, вчепившись рукою за поручень.
Бачиш, таки можеш, коли змусити, вже з відкритим тріумфом сказала жінка. Треба було одразу поступитись.
Та в ту мить хлопець зробив щось таке, що змусило всіх затамувати подих. Далі було так: він приспустив штанину під нею виднівся протез. Метал заблищав у світлі старенької лампи. Хтось у салоні ледь не зойкнув, дід опустив погляд, сусідка прикрила долонею рот.
Обличчя жінки побіліло. Її впевненість зникла зразу. Хотіла щось сказати слова застрягли в горлі. Хлопці ще міцніше обійняли її.
Пробачте, промовив хлопець і обережно сів назад, не шукаючи в очах співчуття чи докору. Лише глибока втома читалась на обличчі.
В тролейбусі запала важка тиша, що аж бракувало повітря. Дідусь тихо мовив, що не можна судити людину за тату чи молодість. Декілька пасажирів погодилися.
Жінка вже більше нічого не вимагала. Стояла мовчки, вперши обличчя у вікно, а в очах відбивалася досада аж ніяк не на хлопця, а на власну поспішність і нетерплячість.
