**У відпустку за щастям**
Ми цілий рік мріємо про відпочинок, готуємось, сподіваємось, що повернемося звідти щасливими. Але часто буває навпаки…
Ще в травні Дмитро з Оленою почали планувати поїздку. Вибирали, куди їхати, де зупинитися. Олена хотіла на піщані пляжі Одеси. Там мілководдя майже на кілометр, вода тепла. Для маленького Івасика — ідеально.
— Ти хочеш їхати з дитиною? — сухо запитав Дмитро.
— Ти питаєш так, наче це лише моя дитина. Ну так. А що? Їдуть і з немовлятами.
— Якщо залишити ні з ким. А у нас є мама. Попроси її посидіти з онуком, побачиш — не відмовить. Усі безсонні ночі, підгузки й капризи заберемо з собою. Який же це буде відпочинок?
Олена погоджувалася з чоловіком. Але не могла уявити, як розлучиться з сином на цілих десять днів.
Мама підтримала Дмитра.
— Поїдьте самі, відпочиньте. Він маленький, з ним тільки втомитеся, та й нічого не зрозуміє.
— Дивись, який готель я обрав. А вид з вікна? З верхніх поверхів видно море. — Дмитро розвернув ноутбук екраном до Олени.
— Яка різниця, який там вид? Ти ж їдеш на море, а не дивитися на нього з вікна, — сказала Олена. — Там галькові пляжі, не полежиш.
— А шезлонги навіщо? Зате не носимо в номер пісок.
Дмитро завжди знаходив потрібні аргументи. А Олена завжди поступалася, бо любила його безмежно. Яка різниця, куди їхати, який пляж, аби з ним. За два з половиною роки їхнього спільного життя нічого не змінилося.
— Гаразд, літатимемо літаком. Дорожче, зате швидше, — сказав Дмитро.
А Олена думала про те, як розлучиться з Івасиком. Він хоч і маленький, але швидко зрозуміє, що мами немає, сумуватиме, плакатиме. Чи впорається мама?
— То я замовляю готель? — відволік її від думок чоловік.
— Так, звичайно.
У них були різні уявлення про все, навіть про сім’ю. Дмитро рано залишився без батьків, його виховували дід і баба. Дід пішов, коли Дмитро закінчував школу. Баба пережила його на два роки.
Коли вони познайомилися, Дмитро вже жив сам. Майже відразу Олена переїхала до нього, вони разом робили ремонт, облаштовували своє майбутнє гніздечко. Усі заздрили Олені.
— Пощастило тобі, Оленко. Красень наречений, та ще й з квартирою, без злої свекрухи. Дивись, не цокай зубами, а то відіб’ють, — жартувала подруга.
— Та не ти ж? — сміялася Олена.
— А що? Я теж гарна.
Перше розчарування прийшло через місяць після весілля, перед Олениним днем народження, коли Дмитро прямо сказав дружині, що маму запрошувати не треба.
— Прийдуть друзі, їй буде нудно з нами.
— Це і її свято. Вона мене народила цього дня, виростила. Як я їй скажу? — обурилася Олена.
— Запроси її наступного дня. Посидимо, вип’ємо чаю з тортом.
Олені це не сподобалося, але вона любила Дмитра й не хотіла з ним сваритися. Мама, якщо й образилася, то не показала виду. Приїхала наступного дня, подарувала гарний чайний сервіз. Дмитро розсипався в компліментах, поцілував її у щоку, подякував за дочку. Все обійшлося, скандалу не було.
Так і повелося, що на всі свята в них вдома збиралися друзі Дмитра. У багатьох із них не було своєї квартири, жили на знімних або з батьками. А маму не запрошували.
— Якщо любиш, треба приймати людину такою, яка вона є. Він ріс без батьків, не розуміє цінності родини, — казала мама. — Тим більше, через мене не варто сваритися. Подумаєш, день народження. Дружина має бути мудрою і терплячою. Почнете сваритися — доброю це не закінчиться. У тебе син, йому потрібен батько, да й тяжко виховувати дитину самій, повір мені.
Олена залишала Івасика з мамою, а сама бігала по магазинах. Після пологів поправилася, сукні стали тісні, купальник теж потрібен новий. Одного разу вона крутилася перед дзеркалом у новій світлій сукні.
— Подібється? А як засмагну — взагалі буде бомба! — Олена обернулася до Дмитра.
— Нічого. Ти в ній якась бліда. Сукня тебе повнить, — сказав чоловік, ледве поглянувши на неї.
Її ніби облили холодною водою. Вона знову подивилася на себе в дзеркало. До весілля вона була тонкою, витонченою, жвавою. Поки годувала грудьми, округлилася.
— Тобі раніше подобалося, що груди стали більші, — образилася Олена.
Сукня їй уже не подобалася. Вона зняла її й сховала у шафу.
— Не ображайся. Але колір, правда, не твій, — спробував виправити ситуацію Дмитро.
Наближався день виїзду. Олена потихеньку збирала речі. Старалася надихатися сином, не спускала його з рук. Жалкувала, що погодилася поїхати без нього. Краще б взагалі відклали поїздку на рік, не померли б без півдня. Івасикові теж корисно поплавати в морі, побігати по гарячому піску, засмагнути, загартуватися. Нічого, підросте, вони обов’язково поїдутьОлена подивилась на нього через плече, міцніше притиснула сина до себе й вимовила останнє: “Більше ти ніколи не побачиш ні мене, ні нашого сина.”
