В Україні дітей часто забирають з інтернатів — а я вирішила забрати бабусю з будинку для літніх людей. Жоден з моїх друзів і сусідів не схвалював мого вчинку: всі показували на мене пальцем і казали: «Сьогодні такі часи, а ти привела додому таку людину!» Але я впевнена, точніше — знаю: я чиню правильно. Раніше ми були родиною з чотирьох: я, дві донечки й моя мама. На жаль, маму не стало 8 місяців тому, і ми залишилися втрьох. За ці місяці ми з доньками відчули, що у нас ще багато енергії й часу, щоб комусь подарувати турботу. У мене був давній друг, однокласник, який замість створення сім’ї і кар’єри так і спився. Найгірше у цій історії було те, що він витрачав пенсію своєї матері на алкоголь. Коли вона перестала йому давати гроші, він здав її в пансіонат для літніх людей, забрав її квартиру і продовжив пити. Я знала цю жінку з дитинства, як і її син знав мене. Раз на місяць ми з доньками навідували її, приносили гостинці. Донькам сподобалася моя ідея, і молодша, якій зараз 4,5 рочки, закричала від радості: «Тепер у нас знову буде бабуся!» Важко передати словами, яка щаслива була ця жінка, коли я зробила їй таку пропозицію! Вона так довго плакала від щастя, що я мусила її заспокоїти. Ось уже майже 2 місяці ми живемо разом із бабусею — усі ми її любимо, і вона нас любить. Але досі не можемо зрозуміти, звідки у нашої бабусі, якій уже за сімдесят, стільки енергії! Щоранку вона встає о шостій, і ми прокидаємося від аромату свіжоспечених млинців або налисників.

6 червня 2024 року

Часто люди забирають дітей із дитячих будинків, а я вирішила забрати бабусю з будинку для літніх людей.

Жоден з моїх друзів чи сусідів не підтримав мого рішення. Всі тикали на мене пальцями й казали: “Складні часи, а ти ще й таку людину додому взяла!” Але я впевнена, навіть знаю, що чиню правильно.

Колись ми жили у квартирі в Києві впятьох: я, мої дві доньки та моя мама. На жаль, вісім місяців тому мами не стало, і нас залишилося троє. За цей час ми з доньками зрозуміли, що маємо стільки енергії й тепла, якими хочеться поділитися.

У мене була близька подруга зі школи, яку життя не склалося щасливо: замість того, щоб створити сімю чи будувати карєру, вона у тридцять років запила. Найгірше вона пропивала мамину пенсію. Коли мама перестала давати гроші, подруга віддала її у пансіонат для людей похилого віку, а квартиру продала й усе пропила.

Я знала її маму ще з дитинства, як і вона мене. Раз на місяць ми з моїми дівчатами відвідували її, приносили гостинці вареники, домашнє згущене молоко, часом солодощі. Коли я поділилася ідеєю забрати бабусю до нас, обидві доньки відгукнулися з радістю, а молодша, Володимира, якій зараз чотири з половиною, закричала: “У нас знову буде бабуся!”

Навіть уявити важко було, наскільки бабуся зрадіє! Вона так довго плакала від радості, що я змушена була її заспокоювати. Минуло майже два місяці, як ми живемо разом, і всі ми стали їй рідними, а вона нам.

Не можу зрозуміти, звідки у нашої Галини Степанівни, якій під вісімдесят, стільки сил. Щоранку о шостій вона вже на ногах, і ми з доньками прокидаємося від чудового аромату свіжих млинців або налисників.