Важка ноша спогадів
Смерть матері вдарила його, як неминучий удар. Він приїхав лише на третій день. Не тому, що не встиг, а тому, що не міг. Як відчинити двері дому, де її голос більше не лунає? Як вдихнути повітря, напоєне ароматом її парфумів? Як подивитися в очі сусідам і вимовити «доброго ранку», коли в горлі стоїть «пробач»?
Поїзд прибув на світанку. Вокзал зустрів його запахом іржавого металу, сирого асфальту і якоїсь густої туги. Він вийшов останнім, з потертим рюкзаком за плечима і обличчям, ніби витесаним із каменя – таким воно було вже роки. У залі очікування на лавці спав якийсь бродяга, згорнувшись калачиком, наче намагаючись сховатися від світу. Все навколо було болісно знайомим – і водночас чужим, як вицвіла фотографія, де обличчя рідні, але ти сам собі – чужинець.
Будинок у селищі під Черніговом стояв, як і раніше, але ніби постарів за одну ніч. Фасад облупився, ґанок перекосився, поруччя вкрились іржавими плямами, а фарба на двери злізла, як висохла шкіра, давно позбавлена турботи. Сходи скрипіли під ногами, наче шепотіли про минуле.
Сусідка Марія розчинила двері, ледь він постукав – ніби чекала біля замка. У старенькій хустинці, вицвілому халаті, з обличчям, змарнілим від часу, вона все ж пом’якшала, побачивши його. В її очах мигнула теплина, наче перед нею стояв не дорослий чоловік з втомленими плечима, а той хлопчисько, що колись ганяв м’яча по запыленому подвір’ю.
— Нарешті ти тут, — промовила вона, без докору, але з легким закидом у голосі. І тихіше додала: — Заходь. Тут все, як було. Ніхто нічого не чіпав.
У хаті пахло травами й зів’ялими квітами. Крізь важкі штори пробивались тонкі промені сонця, лягаючи на потертий підвіконник і стару в’язану серветку. Він увійшов у кімнату матері. Усе було на своїх місцях: плед на дивані, складений так само акуратно, як у дитинстві; старі годинники на стіні, чий бій колись лякав його вночі. На столі – записочка: «Ключі від горища у комоді. Ти знаєш, де все». Він опустився на диван, не знімаючи куртки. Посидів, дивлячись у порожнечу. Оглянув потріскану стелю, запылену абажурку, облуплену раму вікна. А потім ліг – просто в одязі – і провалився у сон. Сон накрив його, як тепла ковдра, захищаючи від болю, і вперше за роки він не опирався.
Вранці він знайшов портфель. Той самий, з яким у далекому дитинстві йшов до першого класу. Шкіра потріскалась, застібка зламалась, кути стерлись до дір, а ручка була незграбно підклеєна скотчем. Портфель пилився на верхній полиці шафи, прикритий поношеною тканиною, наче мати берегла його як реліквію, не наважуючись викинути. Всередині – пожовклі зошити з дитячим неакуратним почерком, листівка від батька (ще до того, як той зник з їхнього життя), і запис, написаний пізніше, уже тремтячою рукою: «Ти не винен. У тебе свій шлях. Пробач, що не завжди розуміла. Мама».
Він сидів на підлозі, притискаючи портфель до грудей, як дитина. Спина впиралася у холодну стіну, ноги підібрані, погляд упертий у рядки. Він гладив папір, немов міг крізь нього доторкнутись її руки, відчути її тепло. Очі пекло, але сльози не йшли. Він просто сидів, слухаючи, як за вікном каркає ворона і як цокають старі годинники. І думав: скільки ж років треба, щоб прийняти просте «ти не винен»? І ще більше – щоб повірити в це без застережень, без доказів, просто тому, що так сказала вона.
Він залишився на тиждень. Перебирав папери, виносив непотрібне, залишав фотографії. Поправив хитку полицю, витер пил з комода, вимив вікна, впускаючи у дім світло. Ходив у місцевий магазин – не лише за хлібом, а й щоб вдихнути повітря селища, почути його звуки. Пив чай на кухні, біля того самого вікна, де колись сиділа мати, дивлячись на сусідських дітей у дворі. І мовчав – не через порожнечу, а тому, що все важливе вже було сказано в тій записці.
Від’їжджав на світанку. Селище тільки прокидався: скрипіли ворота, дворник ліниво замітав листя. На зупинці сидів хлопчина з таким самим портфелем – потертим, з облізлими кутами. Він усміхнувся:
— Міцна річ.
Хлопчина кивнув, наче розмова з незнайомцем була звичною справою:
— Це ще мого діда. Казав, якщо річ тримається – значить, вона за теВін затиснув портфель міцніше, наче знайшов ту саму опору, яку шукав усі ці роки.
