**Важка ноша споминів**
Смерть матері накрила його, як удар, який не відвернути. Він приїхав лише на третій день. Не тому, що не встиг, а тому, що не міг. Як відчинити двері дому, де її голос більше не лунає? Як вдихнути повітря, насичене ароматом її парфумів? Як подивитися в очі сусідам і вимовити «добрий день», коли в горлі грудкою стоїть «пробач»?
Поїзд зупинився на світанку. Вокзал зустрів його запахом іржавого заліза, сирого асфальту та чогось важкого — ніби сама туга тут осіла. Він вийшов останнім, з потертим рюкзаком за плечима і обличчям, ніби витесаним з каменю — таким воно було вже багато років. У залі очікування на лавці спав якийсь бродяга, згорнувшись у клубочок, наче намагався сховатися від світу. Все навколо було болісно знайомим — і водночас чужим, як вицвіла фотографія, де обличчя рідні, але ти сам собі — чужий.
Будинок у селищі під Києвом стояв, як і раніше, але ніби постарів за одну ніч. Фасад облупився, ґанок перекосився, перила вкрилися іржею, а фарба на две́рях обсипалася, наче висохла шкіра, давно позбавлена турботи. Сходи скрипіли під ногами, немов шепотіли про минуле.
Сусідка Ганна розчинила двері, щойно він постукав — наче підстерігала біля замка. У старій хустці, вицвілому халаті, з обличчям, змарнілим від часу, вона все ж пом’якшала, побачивши його. У її очах метнулася теплота, ніби перед нею стояв не дорослий чоловік з втомленими плечима, а той хлопчисько, що колись ганяв м’яча по запыленому подвір’ю.
— Нарешті ти тут, — промовила вона без докорів, але з легким доріканням у голосі. І тихіше додала: — Заходь. Там усе, як було. Ніхто нічого не чіпав.
У хаті пахло травами та зів’ялими квітами. Крізь важкі штори пробивалися тонкі промені сонця, лягаючи на потертий підвіконник і стару в’язану серветку. Він зайшов у кімнату матері. Все було на своїх місцях: плед на дивані, складений так само акуратно, як у дитинстві; старі годинники на стіні, чий бій колись лякав його вночі. На столі — записка: «Ключі від горища в комоді. Ти знаєш, де все». Він опустився на диван, не знімаючи куртки. Посидів, дивлячись у порожнечу. Оглянув потріскану стелю, запылений абажур, облуплену раму вікна. А потім ліг — прямо в одязі — і провалився у сон. Сон накрив його, як тепла ковдра, захищаючи від болю, і вперше за багато років він не опирався.
Вранці він знайшов портфель. Той самий, з яким у далекому дитинстві йшов до першого класу. Шкіра потріскалася, застібка зламалася, кути стерлися до дір, а ручка була незграбно підклеєна скотчем. Портфель пилився на верхній полиці шафи, прикритий поношеною тканиною, ніби мати берегла його як реліквію, не наважуючись викинути. Всередині — пожовклі зошити з нерівним дитячим почерком, листівка від батька (ще до того, як той зник з їхнього життя), і записка, написана вже тремтячою рукою: «Ти не винен. У тебе свій шлях. Пробач, що не завжди розуміла. Мама».
Він сидів на підлозі, притискаючи портфель до грудей, як дитина. Спина впиралася в холодну стіну, ноги підібрані, погляд упертий у рядки. Він гладив папір, ніби крізь нього міг доторкнутися до її руки, відчути її тепло. Очі пекли, але сліз не було. Він просто сидів, слухаючи, як за вікном каркає ворона і як цокають старі годинники. І думав: скільки ж років потрібно, щоб прийняти просте «ти не винен»? І ще більше — щоб повірити в це без застережень, без доказів, просто тому, що так сказала вона.
Він залишився на тиждень. Перебирав папери, виносив непотрібне, залишаючи лише фотографії. Поправив хитку полицю, витер пил з комода, вимив вікна, впускаючи в дім світло. Ходив у місцевий магазин — не лише за хлібом, а й щоб вдихнути повітря селища, почути його звуки. Пив чай на кухні, біля того самого вікна, де колись сиділа мати, дивлячись на сусідських дітей у дворі. І мовчав — не через порожнечу, а тому, що все важливе вже було сказано в тій записці.
Виїжджав на світанку. Селище тільки прокидалося: скрипіли ворота, двірник ліниво змітав листя. На зупинці сидів хлопчина з таким самим портфелем — потертим, з облупленими кутами. Він посміхнувся:
— Міцна річ.
Хлопчина кивнув, наче розмова з незнайомцем була цілком звичайною:
— Це ще мого діда. Казав, якщо річ тримається — значить, вона за тебе. Такі не кидають.
Він кивнув, але якосьВін стиснув портфель міцніше і зрозумів, що дім — це не стіни, а люди, які чекають, навіть якщо їх уже немає.
