Щоденник, 14 червня
Я з дружиною уже десять років живу у шлюбі. Ми мешкаємо у двокімнатній квартирі в Києві, ще сплачуємо іпотеку. Своїх дітей у нас поки що немає хочемо спершу міцно стати на ноги.
У мене є брат Сергій. Він теж одружений, його жінку звати Лада. Живуть вони з трьома дітьми у маленькій однокімнатній квартирі на околиці міста, а Лада зараз знову при надії вже четверта дитина. Каже, ще й пяту збирається народжувати. Сергій працює на двох роботах і ще підробляє вечорами. Лада не працює взагалі. Діти ростуть, а з грошима тяжко набрали купу кредитів на побутову техніку.
Ми з дружиною не раз допомагали їм: то гривнями, то харчами. Бували випадки, коли Лада навіть не просить про допомогу, а вимагає так, ніби нам хтось винен. Доводилося нагадувати, що у всього є межа, і просто відмовляти. Тоді вони з братом ображаються, а через кілька тижнів знову приходять із якимось новим проханням.
Нещодавно Лада видала:
Раз у вас дітей нема, а в нас скоро аж четверо буде, час би віддати нам вашу квартиру.
Я спочатку не повірив своїм вухам.
І що, нам до вас в однокімнатку йти? запитую.
Ні, відповідає цілком серйозно, свою будете здавати квартирантам, а самі знімете щось дешевше.
Коли ви плануєте з’їжджати? додає вона, мов розмовляє з найманцями.
Я вже не витримав:
Ладо, може, тобі до психіатра піти? Виходь з моєї квартири.
Вона тоді сказала:
Гаразд, скину цю дитину, і ти будеш у всьому винна, і грюкнула дверима.
І знаєте, так і сталося вже того самого дня. Тихенько, нікому нічого не сказавши, у третьому місяці вагітності
Вночі о другій прибіг Сергій і почав кричати на мене, мовляв, я скалічив йому життя. Чоловік мій узяв його за шкірку, кілька разів облив холодною водою, щоб отямився, і вивів з квартири. З того часу брата для мене більше не існує.
У цей день я зрозумів: допомагати треба тим, хто цінує твою допомогу. А жертвувати собою заради чиєїсь жадібності це шлях у нікуди.
