Ранкова метушня на Хрещатику мала свій упевнений ритм: цокіт підбоїв по бруківці, перелякані гудки в пробках надворі, далеке дзижчання метро, що розсікало осіннє повітря. Оксана Коваленко рухалась наче тінь у вигорілому синьому халаті прибиральниці, стискаючи в долоні паперовий стакан із кавою. Вагітна на сьомому місяці, виснажена донеригу, але все рівно приходила на роботу. Все рівно боролася. Як завжди, пройшла крізь брудний пішохідний підземний перехід, уникаючи вуличних торгівців, квіткових візків та розкиданого краму жебраків. Більшість відводили погляд. Оксана – ні. Не могла. Не після всього, що пережила. Саме тоді вона знов його побачила. Притулившисьтулилась до бетонної стіни, напівзахований у пітьмі, сидів чоловік, якого вона вже бачила кілька разів: збиті кучері на чолі, милиця на колінах та пошарпана бейсболка козирком униз для монет. Та дещо в ньому видавалося інакшим за інших. Він не волав. Не благав. Просто сидів… спостерігав. Оксана вагалась мить і наблизилась. Дістала з кишені пальто м’ятий банкнот у двісті гривень – учорашні чайові – і простягнула йому. «Чогось гріпного купиш, гаразд?», – тихо промовила. «Багато не дала». Чоловік не узяв його. Не відразу. Замість цього подивився на її живіт. «Ти завжди така щира?» – сухо запитав він пошепки. Оксана знизила плечима. «Мабуть, мені доводилося бути з обох боків тротуару». Він ледве помітно посміхнувся і узяв купюру. Та коли його пальці ледве торкнулися її, щось дивне блиснуло в його очах. Зміна. Немов пізнання. Чи провина. «Послухай», – раптом сказав він, озираючись. «Ти завтра тут будеш проходити?» Оксана кліпнула. «Так. Як завжди». Він нахилився всього на кілька сантиметрів. «Може, і ні. Завтра не ходи сюди». Їй перехопило подих. «Чому?» – ледве чутно видихнула вона. Та він уже відвертався, натягуючи капюшон і вглиблюючись у тіні. Оксана лишилася стояти, невпевнена. Місто гуло навколо, немов нічого й не сталось, немоб ніхто тільки що не вкинув попередження у її звичайний ранок. Це була погроза? Пастка? Чи щось зовсім інше? Пізніше тієї ночі, вдома в своїй кімнатці на Подолі, вона раз за разом перебирала ту мить. Його очі. Палкий натиск у голосі. Та дивна вагатація, немов він ледь не сказав щось ще, та зупинився. Вона кулилася на сплюсненому матраці, одна рука на животі, інша стискала телефон. Майже подзвонила комусь. Але кому? Ні сім’ї. Ні близьких друзів, щоб турбувати опівночі. Лише той чоловік. Лише його слова. «Може, не ходи сюди завтра». Вона ще не знала, але те, що він мав на увазі… змінить все. Наступного дня підземний перехід виявився заблокованим міліцією через раптове обвалення стелі, що сталося якраз до початку її зміни.
Вагітна прибиральниця допомогла безхатьку 5 доларами!