У мене в них безкоштовна прибиральниця та кухарка — мою вагітність ніхто не бере до уваги.
У невеличкому містечку під Києвом, де ранкові тумани обвивають старі будинки, моє життя в 27 років перетворилося на безкінечне служіння чужим капризам. Мене звати Оксана, я заміжня за Олегом, і незабаром у нас з’явиться дитина. Але мій тендітний світ вагітної жінки руйнується під тиском свекрухи та її родини, для яких я — лише безкоштовна покоївка. Живемо ми у трикімнатній квартирі, яка належить бабусі Олега, і це стало моїм прокляттям.
**Кохана, або в пастці**
Коли я зустріла Олега, мені було 23. Він був турботливим, із доброю усмішкою та мріями про родину. Ми одружилися через рік, і я була на сьомому небі. Його бабуся, Ганна Іванівна, запропонувала нам жити в її великій квартирі, поки ми не станемо на ноги. Я погодилася, думаючи, що це тимчасово, що ми будуватимемо своє життя. Але замість затишку я потрапила у пастку, де моя роль — прибирати, готувати і мовчати.
Квартира велика, але в ній тісно від людей. Ганна Іванівна живе з нами, а її дочка, тітка Олега, Тетяна, із двома дітьми приходить майже щодня. Вважають цю квартиру своєю, а мене — частиною обстановки. З першого дня свекруха дала зрозуміти: “Оксанко, ти молода, от і працюй”. Я думала, що зможу догодити, заслужити їхню любов, але їхня байдужість та вимоги зростають щодня.
**Рабство в чотирьох стінах**
Моє життя — це безкінечний цикл прибирання та куховаріння. Вранці я мию підлогу, бо Ганна Іванівна не терпить пилу. Потім готую сніданок для всіх: їй — кашу, Олегу — яєшню, а коли приходить Тетяна з дітьми — ще й млинці чи бутерброди. Вдень чищу овочі, варю борщ, смажу котлети, бо “гості” хочуть їсти. Ввечері — гора посуду й нові вказівки: “Оксана, картоплю на завтра почисти”. Моя вагітність, мої нудоти, мої втомлені ноги — нікого не хвилюють.
Ганна Іванівна командує, як генерал: “Ти суп пересолила”, “Фіранки погано випрала”. Тетяна підхоплює: “Оксанко, можна за моїми дітьми подивишся, я зайнята”. Її діти, шумні й розпещені, розкидають іграшки, псують меблі, а я прибираю, бо “це ж родина”. Олег, мій чоловік, замість підтримки каже: “Мамо, не сперечайся з бабусею, вона вже літня”. Його слова — як зрада. Я відчуваю себе рабинею в домі, який ніколи не стане моїм.
**Вагітність під ударом**
Я на шостому місяці, і мій стан — не просто слова. Токсикоз мучить мене, спина болить, а втома валить з ніг. Але свекруха дивиться на мене з докором: “За мого часу народжували у полі і працювали до останнього”. Тетяна сміється: “Ой, Оксанко, не вигадуй, вагітність — це не хвороба”. Їхня байдужість вбиває. Я боюся за дитину — стрес, недосипання, безкінечна робота залишають слід. Учора я ледь не впала, коли несла відро з водою, але ніхто навіть не запитав, як я.
Я намагалася поговорити з Олегом. Сльози котилися, коли я сказала: “Я більше не можу, я вагітна, мені важко”. Він обійняв мене, але відповів: “Бабуся дала нам квартиру, потерпи”. Потерпи? Скільки ще? Я не хочу, щоб моя дитина народилася в домі, де її мати — служниця. Я хочу спокою, турботи, але замість цього отримую докори та брудний посуд.
**Остання крапля**
Учора Ганна Іванівна заявила: “Оксана, ти маєш бути вдячна, що живеш у моїй квартирі. Працюй, а то вижену”. Тетяна підхопила: “Так, невістка має вертітися, а не скиглити”. Я стояла, стиснувши ганчірку, і відчувала, як у мені щось ламається. Моя дитина, моє життя, моє здоров’я — для них це ніщо. Олег, як завжди, мовчав, і це добило мене. Я не хочу бути їхньою прибиральницею, їхньою кухарою, їхньою тінню.
Я вирішила, що піду. Почну збирати гроші, знайму житло, навіть якщо це буде кімната в гуртожитку. Я не можу народжувати в цьому пеклі. Моя подруга Наталка каже: “Бери Олега та тікай, поки не пізно”. Але що, якщо він вибере бабусю, а не мене? Що, якщо я залишуся сама з дитиною? Страх сковує, але я знаю — я не витримаю ще кілька місяців цього рабства.
**Мій крик про порятунок**
Ця історія — мій крик про право бути людиною. Ганна Іванівна, Тетяна, їхні безкінечні вимоги руйнують мене. Олег, якого я люблю, став частиною цієї системи, і це розриває мені серце. Моя дитина заслуговує на матір, яка посміхається, а не плаче над мийкою. У 27 я хочу жити, а не виживати. Нехай мій втеча буде важким, але я зроблю це заради себе й своєї дитини.
Я не знаю, як переконати Олега, як знайти сили піти. Але я знаю одне — я не залишуся в цьому домі, де моя вагітність — це лише завада. Нехай Ганна Іванівна живе у своїйЯ знаю, що буде важко, але коли відчиню ці двері востаннє — зможу нарешті дихати вільно.
