У сорок чотири роки я завагітніла, будучи самотньою жінкою. Тепер я не знаю, що робити.
Живу тепер сама. Діти давно виросли, у кожного — своя родина, своє житло, свої клопоти. Так, я вже бабуся. З чоловіком ми розійшлися кілька років тому. Офіційно не розлучалися — чекали, поки діти стануть на ноги, здобудуть освіту, знайдуть свою дорогу. Але щойно це сталося, він пішов. Знайшов собі іншу — молодшу, вільнішу, жвавішу. Втомився від нашого побуту, від мовчання, від безбарвності.
Я не злюся на нього. Серйозно. Можливо, якби в мене тоді був хтось інший, я б теж розірвала ці відносини. Але я не зраджувала. Ніколи. Жила в обмеженнях — заради родини, заради дітей. А тепер, коли я нарешті вільна, коли, здавалося б, можу жити для себе, — я опинилася нікому не потрібною. Ми з колишнім чоловіком зберегли нейтральні стосунки, інше спілкуємось через онуків. Але, по суті, кожен із нас пішов своїм шляхом.
Залишилася надія, що діти будуть навідуватись. Та й цього майже немає. У всіх своє життя. Я не докоряю їм — головне, щоб у них все було добре. Але тиша в хаті стає невиносимою. Самотні вечори, самітні ранки… Я почала втрачати себе.
І от, коли у моєму житті з’явився чоловік, я не опиралася. Він був уважним, ніжним, нічого не обіцяв — і мені це здавалось чесним. З ним я знову відчула себе жінкою. Почала носити яскраві сукні, сміятися, дивитися у дзеркало із цікавістю. Здавалося, я оживаю. Та все обірвалося так само раптово, як і почалося. Він зник, не попрощавшись. А через два тижні я дізналася, що вагітна.
Мені сорок чотири. Я сама. І я чекаю дитину.
Рішення було миттєвим. Я не планувала цього, не обмірковувала. Просто знала — аборт для мене неможливий. Ні морально, ні з переконань. Але разом із тим усередині зароджувався жах. Що буде з дитиною? Зі мною? Чи виношу? Чи нарожу без ускладнень? Що скажуть лікарі? Що скажуть люди?
Я вирішила не повідомляти батькові. Він пішов — значить, йому це не потрібно. Це моя відповідальність. Моє життя. Мій вибір. Але навіть із цим усвідомленням мені страшно.
Грошей вистачить навряд. Живу на пенсію та невеликі підробітки. Заощаджень — майже немає. Питання про візочки, підгузки, ліки навалюються одне за одним. Але найголовніше — я відчуваю, що ця дитина дасть сенс моєму існуванню. Я любитиму її всім серцем. Відтворю свої помилки і більше їх не допущу.
Але в моїй душі йде війна. Боюся, що вона соромитиметься старої матері. Боюся, що не доживу до її випускного. Що не зможу бути поруч, коли вона виросте. А якщо захворію? А якщо не витримаю?
Дочки, дізнавшись про вагітність, були в шоці. Вони мене не підтримали. Молодша плакала, старша кричала. Вони наполягають, що я не впораюся. Що маю бути бабусею, а не матір’ю. Що маю допомагати з їхніми дітьми, а не народжувати нову.
— Мамо, ти з глузду з’їхала? У такому віці! У тебе ж серце, тиск! — це слова моєї старшої доньки.
Вони переконують мене зробити аборт. Шукають статті, лікарів, статистику. Кажуть, що я піддаю себе та дитину смертельній небезпеці. Що я егоїстка. Що я зруйную і своє життя, і їхнє.
А я не знаю, що відповісти. Блукаю між страхом і вірою. Між болем і надією. Між голосом розуму і голосом серця. Я відчуваю, як у мені росте нове життя — тихо, ледь помітно, але наполегливо. І розумію: якщо позбавлюся його — спустію назавжди.
А якщо залишу — залишуся одна. Без підтримки. Без схвалення. З осуду дочок і страхом за майбутнє.
Не знаю, як вчинити. Не знаю, чи вистачить мені сил. Але одне знаю точно: ця вагітність стала для мене не просто несподіванкою. Вона стала випробуванням. І шансом. Можливо — останнім.
