Олеся мила посуд у кухні, коли до кімнати зайшов Микола. Перед тим він вимкнув світло.
Ще досить світла. Не треба марнувати електроенергію, похмуро пробурмотів Микола.
Я хотіла пральну машинку поставити, тихо мовила Олеся.
Поставиш вночі, сухо сказав Микола. Коли електроенергія дешевша. І не відкривай так сильно воду, коли миєш щось. Ти дуже багато витрачаєш, Олеся. Дуже багато. Так не можна. Ти хоч розумієш, що так ти просто зливаєш наші гроші на вітер?
Микола прикрутив воду. Олеся з сумом подивилася на чоловіка. Потім вимкнула кран, витерла руки рушником, і сіла за стіл.
Миколо, ти коли-небудь дивився на себе збоку? спитала вона.
Я щодня лише тим і займаюсь, що дивлюсь збоку, зло буркнув Микола.
І що можеш сказати про себе? тихо запитала Олеся.
Як про людину? перепитав Микола.
Як про чоловіка і батька.
Ну, чоловік як чоловік, відказав Микола. Батько як батько. Звичайний. Як усі. Не кращий, не гірший. Чого причепилася?
Ти хочеш сказати, що всі чоловіки і всі батьки такі, як ти? запитала Олеся.
Ти хочеш сварки? насторожено сказав Микола.
Олеся зрозуміла, що відступати вже нікуди, і говорити треба далі, поки він зрозуміє, що жити з ним нестерпно.
А знаєш, Миколо, чому ти досі мене не покинув? спитала вона.
А чому я взагалі маю це робити? Микола скривив посмішку.
Та хоча б тому, що ти мене не любиш, відповіла Олеся. І дітей наших ти не любиш.
Микола хотів щось сказати, але Олеся не дала йому змоги:
Не треба казати, що не так. Ти взагалі нікого не любиш. Але зараз не про це. Я просто хочу сказати, чому ти не кинув мене із дітьми.
Ну і чому? запитав Микола.
Через скупість свою, сказала Олеся. Через ту страшну жадібність. Тому що тобі, розійтись зі мною це страшна фінансова втрата. Скільки ми з тобою вже разом? Пятнадцять років? І на що ці роки витрачені? Які в нас досягнення за ці пятнадцять років, крім того, що маємо дітей?
Ще ж все життя попереду, мовив Микола.
Не все, Миколо, зауважила Олеся. Це лише залишок. За весь цей час ми жодного разу не були на морі навіть не виїжджали кудись по Україні! Відпустка завжди вдома, навіть по гриби не їздимо. Бо це дорого.
Бо ми відкладаємо гроші, відповів Микола. Заради майбутнього.
Ми? здивувалася Олеся. Може, ти відкладаєш? Для кого? Для нас? серйозно спитала вона. Справді для мене і дітей? Пятнадцять років ти скрупульозно збираєш мою й свою зарплату на рахунок, щоб ми із дітьми могли це колись витратити?
А для кого ж іще, сперечався Микола. Завдяки мені, ти знаєш, скільки в нас вже гривень на рахунку?
Нас?! ще раз перепитала Олеся. Це, мабуть, у тебе щось є на рахунку, але не в мене. Може, я й не права Але давай перевіримо. Дай мені грошей: я куплю собі і дітям новий одяг. Я ж уже пятнадцять років доношую ще те, в чому виходила заміж, і те, що мені віддає дружина твого брата. І діти так само доношують речі за старшими двоюрідними братами. А головне я зніму нарешті квартиру! Бо я втомилася жити з твоєю мамою в тій старій квартирі.
Мама дала нам дві кімнати, сказав Микола. Ти ще жалієшся? Одяг дітей марна трата: старші брати вже виросли, речі придатні нашим.
А я? перепитала Олеся. Чия мені одіж підійде? Жінки твого брата?
Тобі навіщо наряджатися? всміхнувся Микола. Смішно. Ти мати двох дітей, тобі тридцять пять! Думай про інше.
Про що, Миколо? спитала Олеся.
Про смисл життя, повчально мовив Микола. Окрім всяких речей і одягу, є багато важливішого! Духовного. Треба розвиватися, а не бігати по крамницях.
О, так сумно кивнула Олеся. Ось чому ти все тримаєш на своєму рахунку і нам нічого не даєш. Для нашого щасливого духовного зростання, так?
Бо вам довірити не можна! закричав Микола. Ви відразу все потратите! А якщо завтра щось станеться, з чого жити будемо? Думала про це?
Жити на що будемо, якщо що? іронічно перепитала Олеся. Гарно ти сказав! А коли саме ми почнемо жити по-людськи? Ти сам не бачиш, що вже зараз ми живемо так, наче оце твоє якщо що вже настало?
Микола мовчав і злісно дивився на неї.
Ти навіть на милі, туалетному папері і серветках економиш, сказала Олеся. З роботи несеш мило та крем для рук
Копійка гривню береже, буркнув Микола. Все з дрібного починається. Купиш дороге мило, крем, серветки і що? Дарма витрачати.
Добре, а строк якийсь встановиш скільки ще терпіти економію? Десять, пятнадцять, двадцять років? Коли вже почнемо жити нормально з хорошим папером і повними полицями? Мені тридцять пять, але ще не настав час? Чи як?
Микола мовчав.
Вгадую: у сорок? Вже можна буде жити? не здавалася Олеся.
Микола не відповідав.
Зрозуміло дурницю запитала. Хто ж у сорок починає жити! А в пятдесят? Можна? з гіркотою сказала Олеся.
Микола мовчав.
Рано, бачу, саркастично додала Олеся. Зрештою, а якщо ми навіть не доживемо до шістдесяти? Що тоді? Їмо що попало, з твоєї економії, щоб було побільше й дешевше. Ти не замислювався, що шкодиш здоров’ю? Але найгірше, Миколо, це наш настрій Ти помічав, що ми завжди якісь невдоволені?
Якби ми зїхали від мами та добре харчувалися вже б не накопичили грошей, буркнув Микола.
Не змогли б, погодилася Олеся. Тому я й в іду від тебе. Втомилася економити. Не хочу більше цим займатися. Тобі це цікаво, мені ні.
А як ти житимеш? злякався Микола.
Та якось житиму, спокійно сказала Олеся. Зніму квартиру для себе й дітей. Зарплата в мене не менша твоєї. На квартиру, їжу, одяг вистачить. І найголовніше: не треба буде вислуховувати про економію електроенергії, води і газу. Стиралку вмикатиму вдень, а не серед ночі. І буду купувати найкращий туалетний папір та серветки. У магазині братиму те, що хочу, не чекаючи знижок.
Але ж ти не зможеш заощаджувати! вибухнув Микола.
Ще й як зможу! посміхнулася Олеся. Буду відкладати твої аліменти на обох дітей. Хоча, мабуть, не буду. Я витрачатиму усе до копійки. Житиму від зарплати до зарплати. А на вихідні віддаватиму дітей до тебе й мами. Уявляєш, яка економія! А в цей час ходитиму в театр, у ресторан, їздитиму на виставки. Влітку обовязково на море. Ще не вирішила, куди саме, але вирішу, лишень звільнюсь від тебе.
У Миколи потемніло в очах. Йому стало лячно не за Олесю чи дітей, а за себе. У думках зразу прикинув, скільки в нього залишиться після аліментів та витрат на дітей на вихідні. Але більш за все пригнічувало те, що Олеся витратить гроші на поїздки до моря його, «власні», гроші!
Я ще головного не сказала, додала Олеся. Той рахунок у банку, де лежать твої гроші, ми поділимо.
Це як? розгубився Микола.
Навпіл, не замислюючись відповіла Олеся. І ці накопичення теж витрачу. Я не буду відкладати на життя, Миколо. Я житиму вже зараз.
Микола ворушив губами, намагаючись щось сказати, але нічого не виходило. Відчутий страх паралізував і слова, і думки.
Знаєш, Миколо, яка у мене мрія? сказала Олеся. Коли прийде мій час піти з цього світу, я хочу, щоб на рахунку не залишилося жодної копійки. Щоб точно знати я витратила все на себе.
Через два місяці ми з Олесею офіційно розлучилися.
