Оксана злизала білий крем із чайної ложечки.
— Галино Петрівно, ви тепер пенсіонерка. Витрачати вам особливо ні на що. Ми з Тарасом вирішили вкоротити допомогу.
На столі стояв торт за шістсот гривень. Куплений на Галинину пенсію.
Галя дивилася на порожню чашку. Чай давно охолов. Усередині щось сухо клацнуло.
— У якому сенсі вкоротити? — спитала Галина.
Оксана відклала ложку. Витерла губи серветкою. Рухи були повільні, господарські.
— У прямому. Вам учора переказали першу пенсію. Вісім тисяч гривень. Квартплата у вас дві. На їжу вистачить з головою. Навіщо вам більше?
Тарас сидів поруч. Дивився в тарілку. Колупав виделкою рештки бісквіта.
— Тарасику, ти теж так вважаєш? — спитала Галина.
Син смикнув плечем.
— Ма, ну в нас іпотека. Авто в кредиті. Оксані треба зуби робити. Ти ж удома сидиш. Тобі ні проїзний не потрібен, ні новий одяг.
Галина присунула до себе паперову серветку. Взяла ручку.
— Я сиджу вдома. З вашими дітьми.
— Ну ви ж бабуся! — обурилася Оксана. — Це ваша радість!
— П’ять із половиною тисяч, які ви мені давали, — Галина написала цифру на серветці. — Це була не допомога. Це була оплата моєї праці.
Оксана коротко засміялася. Не з веселощів. Зі злості.
— Тьху ти. Трамвайний лічильник увімкнувся. Якої такої праці? Ви з рідними внуками сидите!
— Сорок годин на тиждень. Плюс я забираю їх із садочка. Плюс готую їм обід зі своїх продуктів.
— Ми вам внуків народили! — голос невістки злетів угору.
— Народжували ви їх собі, Оксаночко.
Тарас із гуркотом кинув виделку на стіл.
— Ма, не починай. Оксанка права. Платити рідній матері за час з онуками — це дикість. Ми більше грошей переказувати не будемо. Крапка.
Галина мовчки встала. Підійшла до комода. Відкрила верхню шухляду. Дістала зв’язку ключів.
Підійшла до столу. Кинула ключі перед сином. Метал брязнув об скло тарілки.
— Що це? — Тарас нахмурився.
— Ключі від вашої квартири. Якщо я тепер просто любляча бабуся, а не безкоштовна нянька, мій графік змінюється.
Оксанка зашарілася червоними плямами.
— Це як розуміти, Галино Петрівно?
— Дуже просто. Із завтрашнього дня ви відводите Юрка й Марічку до садочка самі. Лікарняні берете самі. Вихідні діти проводять із вами.
— Я працюю! — гаркнула невістка.
— Я теж працювала. Сорок років на заводі. Тепер я відпочиваю.
Галя підійшла до вхідних дверей. Відчинила їх.
— Чай допили? Торт доїли? Вихід там.
Тарас підвівся першим. Обличчя червоне. Схопив куртку з вішалки.
— Ти ще пошкодуєш, ма. Подзвониш, коли самотньо стане.
Галина Петрівна не відповіла. Вона зачинила двері й повернула замок.
У понеділок Галина прокинулася о восьмій. На кухні було тихо. Ніхто не просив увімкнути мультики. Ніхто не розливав компот на чисту скатертину.
Вона зварила собі справжню каву. Дістала гарну чашку.
Дзвінок у двері пролунав о восьмій п’ятнадцять.
Довгий. Нахабний. Безперервний.
Галя підійшла до дверей. Глянула у вічко.
На сходовій клітці стояла Оксанка. У зубах затиснутий телефон. В одній руці жовтий пакет із супермаркету. Другою рукою вона тримає чотирирічну Марічку за каптур куртки. Поруч переминається з ноги на ногу шестирічний Юрко.
— Відчиняйте! — крикнула Оксанка в зачинені двері. Смикнула ручку.
Галина натиснула на кнопку домофона.
— Я сплю, Оксано.
— Галино Петрівно, не дурійте! Мені на роботу о дев’ятій! У садочку карантин, я їх туди не поведу.
Діти захнипали. Марічка почала терти очі брудною рукавичкою.
— А я на пенсії. У мене режим.
Оксанка штовхнула двері чоботом.
— Я їх зараз тут залишу! На килимку! Самі потім службі у справах дітей пояснюватимете!
Галина притулилася лобом до холодного металу дверей.
— Залишай. Сусідка тітка Ніна якраз удома. Вона в поліцію одразу телефонує. Скажу, що мати покинула дітей у під’їзді й утекла.
За дверима повисла тиша. Тільки чулося важке дихання невістки.
— Ви божевільна. Стара відьма, — процідила Оксанка.
Кроки стихли. Ліфт лязнув дверима. Поїхали.
Галя пішла на кухню. Кава вже охолола. Вона вилила її в раковину й налила нову. Руки трохи тремтіли. Але всередині було спокійно.
Тарас подзвонив в обід.
Трубку Галя взяла не відразу. Чекала, поки він подзвонить утретє.
— Слухаю.
— Ма, ти зовсім з глузду з’їхала? — Тарас кричав у трубку. На задньому плані гуділи машини. — Оксані догану вліпили! Вона спізнилася на дві години, бо возила дітей до моєї тещі на інший кінець міста!
— І як там Надія Степанівна? — рівним тоном спитала Галина Петрівна. — Зраділа внукам?
— Не зли мене. Навіщо ти влаштувала цей цирк?
— Тарасику, я попереджала. Мої послуги коштують грошей. Ви платити відмовилися.
— Та які гроші?! Це твоя кров!
Галя взяла зі столу серветку з учорашніми записами.
— Кров? Добре. Три місяці тому ти позичив у мене п’ятдесят тисяч. На ремонт коробки передач. Повернув?
Тарас запнувся.
— Я віддам. Зарплату затримають і віддам.
— Не віддаси. А я брала кредит на цю суму. І плачу відсотки зі своєї пенсії. Вісім тисяч, Тарасе. Мінус дві комуналка. Мінус півтори тисячі кредит за твою машину. Скільки лишається?
— Я тобі продукти привозжу!
— Раз на місяць. Два пакети круп і курку. На сімсот гривень. А діти з’їдали в мене за тиждень на тисячу.
— Ма, ну ти вічно все рахуєш! — завив Тарас.
— Довелося навчитися. Коли син рахує мою пенсію.
Галина поклала трубку. Натиснула кнопку вимкнення звуку.
Увечері в банківському застосунку дзенькнуло сповіщення.
Переказ від Тараса. Тисяча вісімсот гривень. Повідомлення: «На. Вдавися».
Галина переказала гроші назад. Повідомлення писати не стала.
Минуло два тижні.
Жили як чужі. Дзвінків не було. Галина гуляла в парку. Читала книжки. Здала в хімчистку старе пальто.
У п’ятницю ввечері вона пекла яблучний пиріг. Просто для себе. Запах кориці заповнив тісну кухню.
У двері подзвонили.
Галя відчинила. На порозі стояв Тарас Володимирович. Вигляд пом’ятий. Очі бігають. Поруч із ним стояв Юрко в брудній синій куртці.
— Ма, виручай.
Тарас уштовхнув сина в коридор.
— Що сталося?
— Оксанка в лікарні. Підозра на апендицит. Я зараз до неї поїду, хірургів ловити. Марічку теща забрала, а Юрка подіти нікуди. Залиш до завтра. Будь ласка.
Галя подивилася на внука. Той стояв, опустивши голову. У руках тримав планшет.
— Гаразд. Проходь, Юрку. Роздягайся.
Тарас видихнув так, ніби мішок картоплі скинув.
— Спасибі, ма. Я подзвоню вранці.
Двері за ним зачинилися швидше, ніж Галя встигла спитати номер лікарні.
Юрко зняв куртку. Кинув на підлогу.
— Підніми й повісь на гачок, — спокійно сказала Галина.
Хлопчик спідлоба глянув на неї. Підняв куртку.
— Голодний?
— Ні. Ми в МакДональдсі їли.
Вони сиділи на кухні. Галя різала пиріг.
— Як там мама? — спитала Галя. — Дуже живіт болів?
Юрко уплітав пиріг.
— У мами не болить живіт.
Галя завмерла. Ніж зупинився за міліметр від тарілки.
— А чому тато сказав, що вона в лікарні?
— Не знаю. Мама вдома купальник приміряла. Вони з татом у спа-готель поїхали. У тітки Олесі день народження.
Усередині щось зачинилося на глухий, важкий замок.
Вона поклала ніж. Витерла руки. Взяла телефон.
Зайшла на сторінку Олесі, молодшої сестри Оксани. Перша ж історія завантажилася з веселою музикою.
Дерев’яний пірс. Басейн із гарячою водою. Оксанка в новому зеленому купальнику цокається келихом із шампанським. Підпис: «Дівчатка такі дівчатка! Чоловіки оплатили вихідні!». Час публікації — сорок хвилин тому.
Заміський клуб «Сосновий бір». Це за двадцять кілометрів від міста.
У телефоні булькнуло повідомлення. Від Тараса.
«Ма, хибна тривога. Апендициту немає. Але лікарі сказали відлежатися. Ми до неділі в її мами побудемо. Хай Юрко в тебе поживе два дні. Цілую».
Галина довго дивилася на екран.
Потім подивилася на Юрка. Той розмазував яблучну начинку по столу.
— Юрку, одягайся.
Хлопчик підняв голову.
— Куди? Ми ж тільки прийшли.
— Ми їдемо до мами. Вітати тітку Олесю.
Таксі обійшлося в чотириста п’ятдесят гривень.
У салоні пахло дешевим ароматизатором і мокрим снігом. Юрко заснув на задньому сидінні. Галя дивилася у вікно. Повз миготіли голі чорні дерева.
Жодної люті не було. Був холодний розрахунок.
Машина зупинилася біля кованих воріт клубу «Сосновий бір».
Галя розрахувалася. Вийшла на морозне повітря. Вивела сонного Юрка.
Хлопчик позіхав і тер очі. Куртка застібнута криво. Шапка з’їхала набік.
На ресепшені стояла висока дівчина в строгій уніформі.
— Добрий вечір. Підкажіть, де проходить банкет Олесі Савельєвої?
Дівчина чергово всміхнулася.
— Зала «Перлинна», коридором праворуч. Вас провести?
— Ми самі знайдемо.
Галя міцно тримала Юрка за руку. Вони йшли коридором із м’яким килимом. Грала приглушена лаунж-музика. Пахло дорогими парфумами та смаженим м’ясом.
Вона штовхнула важкі дубові двері зали «Перлинна».
Усередині було чоловік двадцять. Довгий стіл заставлений закусками. Приглушене світло. За столом виголошував тост якийсь пухкий чоловік.
Оксанка сиділа поруч із іменинницею. У вечірній сукні з відкритими плечима. Волосся гарно вкладене.
Тарас сидів навпроти. Сміявся, відкинувшись на спинку стільця. У руках склянка з віскі.
Галина ступила в залу.
Кроки паркетом були гучними. Юрко спіткнувся об ніжку стільця й хлипнув.
Кілька людей обернулися. Тост затих.
Тарас повернув голову. Його усмішка сповзла так швидко, ніби її стерли ганчіркою. Обличчя зблідло.
— Мама? — видихнув він. Склянка дзенькнула об край тарілки.
Оксанка подалася вперед. Очі стали круглими, як блюдця.
Галя підійшла просто до їхнього столу.
Вона не кричала. Не лаялася. Вона говорила рівно, але так, що чув увесь зал.
— Тарасе. Ви забули свій багаж.
Галя підштовхнула Юрка вперед. Той побіг до матері й уткнувся носом у її вечірню сукню, залишивши на шовку вологий слід від брудного рукава куртки.
— Ма, я їсти хочу! — захнипав Юрко.
Оксанка стиснула щелепи так, що аж вилиці заходили.
— Галино Петрівно, ви що робите? — прошипіла невістка. — Ви нас перед друзями соромите! Забирайтеся негайно й заберіть його!
Олеся, іменинниця, підвелася.
— Тарасику, це що за цирк? Ви ж сказали, дітей прилаштували.
Тарас зірвався з місця. Схопив Галю за лікоть. Пальці стиснулися боляче.
— Ти навіщо припхалася? Я ж просив!
Галя повільно опустила погляд на його руку. Потім подивилася в очі. Дивилася як на перешкоду. Як на порожнє місце.
— Прибери руку, Тарасику.
Він відсмикнув пальці.
— Ви мені збрехали, — дзвінко промовила Галина, щоб гості теж чули. — Про апендицит. Про лікарню. Скинули дитину, як річ у камеру схову, і поїхали пити.
— Ми втомилися! Ми маємо право на відпочинок! — вигукнула Оксанка.
— Маєте. Але за свій рахунок. З дітьми будете відпочивати разом. Я на пенсії. Мій робочий день закінчено.
Галина розвернулася.
— Бабуся! — закричав Юрко.
Вона не обернулася. Вона йшла до дверей, дивлячись прямо перед собою.
У спину вдарив крик сина:
— Ти мені більше не мати! Забудь наш номер!
Двері зачинилися, відтинаючи її від шуму зали.
У коридорі було тихо. Галина поправила комір пальта. Викликала таксі назад. Усередині була дивна порожнеча, від якої чомусь дихалося дуже легко.
У неділю вдень ключ туго повернувся в замку квартири Галини.
Двері здригнулися від удару.
Потім дзвінок. Довгий. Скажений.
Галина Петрівна заварювала чай у своїй улюбленій чашці з котами. Вона не поспішала. Зняла чайник із плити. Витерла стіл губкою.
Підійшла до дверей. Відчиняти не стала.
— Хто там? — голосно спитала Галя.
— Відчиняй! — голос Тараса зривався. — Замки поміняла?!
— Поміняла. Уранці слюсар приходив. Дев’ятсот гривень узяв. З моєї пенсії.
Тарас ударив кулаком по дверях.
— Ма, ти при своєму розумі?! Оксанка зі мною не розмовляє другий день! Олеся нас виставила зі свята! Там мій шеф був, він усе бачив!
— Твої проблеми, Тарасе.
— Винеси мої речі! — закричав син із майданчика. — Інструменти, вудочки, ковзани зимові. Усе, що на балконі лежало.
— Винесу. У п’ятницю. Зберу в коробки й виставлю до сміттєпроводу.
— Ти хвора! Рідного внука на посміховисько виставила! Психіку дитині зламала!
— Психіку йому ламають батьки, яким він заважає пити шампанське у спа-готелі.
За дверима повисла важка тиша.
Потім Тарас процідив крізь зуби:
— Ти здохнеш на самоті. Ніхто склянки води не принесе.
Галина всміхнулася. Відображенню у вічку. Усмішка вийшла жорсткою.
— Кулер куплю. З доставкою додому. Бувай, Тарасе Володимировичу.
Вона відійшла від дверей. Кроки на сходах затихли.
На кухні пахло свіжим чаєм і спокоєм. У квартирі не було ні чужих брудних черевиків, ні зламаних іграшок, ні крикливих родичів. Вона вперше за багато років належала тільки самій собі.
Галина Петрівна сіла за стіл. Відпила гарячого чаю.
А як би ви вчинили на місці Галини: залишили дитину в себе, проковтнувши брехню, чи теж привезли її прямо на вечірку до батьків?
