Соломія злизала білий крем із чайної ложки.
— Ярино Петрівно, ви тепер пенсіонерка. Витрачати вам особливо нема на що. Ми з Дмитром вирішили урізати допомогу.
На столі стояв торт за сімсот гривень. Куплений на пенсію Яринки.
Яринка дивилася на порожню чашку. Чай давно охолонув. Усередині щось сухо клацнуло.
— У якому сенсі урізати? — спитала Яринка.
Соломія відклала ложку. Витерла губи серветкою. Рухи були повільні, господарські.
— У прямому. Вам учора перевели першу пенсію. Вісім тисяч гривень. Квартплата у вас дві. На їжу вистачить з головою. Навіщо вам більше?
Дмитро сидів поруч. Дивився в тарілку. Колупав виделкою рештки бісквіта.
— Дмитрику, ти теж так вважаєш? — спитала Яринка.
Син знизав плечима.
— Мам, ну в нас іпотека. Машина в кредиті. Соломії треба зуби робити. Ти ж удома сидиш. Тобі ні проїзний не потрібен, ні одяг новий.
Яринка присунула до себе паперову серветку. Взяла ручку.
— Я сиджу вдома. З вашими дітьми.
— Ну ви ж бабуся! — обурилася Соломія. — Це ваша радість!
— П’ятнадцять тисяч, які ви мені давали, — Яринка написала цифру на серветці. — Це була не допомога. Це була оплата моєї праці.
Соломія коротко засміялася. Не з веселощів. Зі злості.
— Тьху. Лічильник увімкнувся. Якої праці? Ви з рідними внуками сидите!
— Сорок годин на тиждень. Плюс я забираю їх із садка. Плюс готую їм обід зі своїх продуктів.
— Ми вам внуків народили! — голос невістки злетів угору.
— Народжували ви їх собі, Соломієчко.
Дмитро з гуркотом кинув виделку на стіл.
— Мам, не починай. Соломія права. Платити рідній матері за час з онуками — це дикість. Ми більше гроші переказувати не будемо. Крапка.
Яринка мовчки підвелася. Підійшла до комода. Відчинила верхню шухляду. Дістала зв’язку ключів.
Підійшла до столу. Кинула ключі перед сином. Метал брязнув об скло тарілки.
— Що це? — Дмитро нахмурився.
— Ключі від вашої квартири. Раз я тепер просто любляча бабуся, а не безкоштовна нянька, мій графік змінюється.
Соломію вкрили червоні плями.
— Це як розуміти, Ярино Петрівно?
— Дуже просто. З завтрашнього дня ви відводите Артема й Зорянку в садок самі. Лікарняні берете самі. Вихідні діти проводять з вами.
— Я працюю! — гаркнула невістка.
— Я теж працювала. Сорок років на заводі. Тепер я відпочиваю.
Яринка підійшла до вхідних дверей. Відчинила їх.
— Чай допили? Торт доїли? Вихід там.
Дмитро підвівся першим. Обличчя червоне. Схопив куртку з вішалки.
— Ти ще пошкодуєш, мам. Подзвониш, коли стане самотньо.
Ярина Петрівна не відповіла. Вона зачинила двері й повернула замок.
У понеділок Яринка прокинулася о восьмій. На кухні було тихо. Ніхто не просив увімкнути мультики. Ніхто не розливав компот на чисту скатертину.
Вона зварила собі справжню каву. Дістала гарну чашку.
Дзвінок у двері пролунав о восьмій п’ятнадцять.
Довгий. Нахабний. Безперервний.
Яринка підійшла до дверей. Подивилася у вічко.
На сходовій клітці стояла Соломійка. У зубах затиснутий телефон. В одній руці жовтий пакет із супермаркету. Другою рукою вона тримає чотирирічну Зорянку за каптур куртки. Поряд переминається з ноги на ногу шестирічний Артем.
— Відчиняйте! — крикнула Соломія в зачинені двері. Смикнула ручку.
Яринка натиснула на кнопку домофона.
— Я сплю, Соломіє.
— Ярино Петрівно, не дуріть! Мені на роботу о дев’ятій! У садку карантин, я їх туди не поведу.
Діти захнипали. Зорянка почала терти очі брудною рукавичкою.
— А я на пенсії. У мене режим.
Соломія пнула двері чоботом.
— Я їх зараз тут залишу! На килимку! Самі потім опіці пояснювати будете!
Яринка притулилася чолом до холодного металу дверей.
— Залишай. Сусідка тітка Одарка якраз вдома. Вона в поліцію одразу дзвонить. Скажу, що мати кинула дітей у під’їзді й утекла.
За дверима повисла тиша. Лише чулося важке дихання невістки.
— Ви божевільна. Стара дрань, — процідила Соломія.
Кроки стихли. Ліфт брязнув дверима. Поїхали.
Яринка пішла на кухню. Кава вже охолола. Вона вилила її в раковину й налила нову. Руки трохи тремтіли. Але всередині було спокійно.
Дмитро подзвонив обід.
Яринка трубку взяла не одразу. Чекала, поки він подзвонить утретє.
— Слухаю.
— Мам, ти зовсім з’їхала з глузду? — Дмитро кричав у трубку. На задньому плані гуділи машини. — Соломії догану вліпили! Вона запізнилася на дві години, бо возила дітей до моєї тещі на інший кінець міста!
— І як там Зінаїда Степанівна? — рівним тоном спитала Ярина Петрівна. — Зраділа онукам?
— Не біси мене. Ти навіщо влаштувала цей цирк?
— Дмитрику, я попереджала. Мої послуги коштують грошей. Ви платити відмовилися.
— Та які гроші?! Це твоя кров!
Яринка взяла зі столу серветку з учорашніми записами.
— Кров? Добре. Три місяці тому ти позичив у мене п’ятдесят тисяч. На ремонт коробки передач. Повернув?
Дмитро затнувся.
— Я віддам. Зарплату затримають і віддам.
— Не віддаси. А я брала кредит на цю суму. І плачу відсотки зі своєї пенсії. Вісім тисяч, Дмитре. Мінус дві комуналка. Мінус півтори тисячі на кредит за твою машину. Скільки залишається?
— Я тобі продукти привожу!
— Раз на місяць. Два пакети круп і курку. На вісімсот гривень. А діти з’їдали в мене за тиждень на тисячу двісті.
— Мам, ну ти вічно все рахуєш! — завив Дмитро.
— Довелося навчитися. Коли син рахує мою пенсію.
Яринка повісила трубку. Натиснула кнопку вимкнення звуку.
Увечері в застосунку банку дзенькнуло сповіщення.
Переказ від Дмитра. П’ять тисяч гривень. Повідомлення: «На. Вдавися».
Яринка перевела гроші назад. Повідомлення писати не стала.
Минуло два тижні.
Жили як чужі. Дзвінків не було. Яринка гуляла в парку. Читала книги. Здала в хімчистку старе пальто.
У п’ятницю ввечері вона пекла яблучний пиріг. Просто для себе. Запах кориці заповнив тісну кухню.
У двері подзвонили.
Яринка відчинила. На порозі стояв Дмитро Володимирович. Вигляд пом’ятий. Очі бігають. Поряд з ним стояв Артем у брудній синій куртці.
— Мам, виручай.
Дмитро вштовхнув сина в коридор.
— Що сталося?
— Соломія в лікарні. Підозра на апендицит. Я зараз до неї поїду, хірургів ловити. Зорянку теща забрала, а Артемка подіти нікуди. Залиш до завтра. Будь ласка.
Яринка подивилася на онука. Той стояв, опустивши голову. У руках тримав планшет.
— Гаразд. Проходь, Артеме. Роздягайся.
Дмитро видихнув так, ніби мішок картоплі скинув.
— Спасибі, мам. Я подзвоню вранці.
Двері за ним зачинилися швидше, ніж Яринка встигла спитати номер лікарні.
Артем зняв куртку. Кинув на підлогу.
— Підніми й повісь на гачок, — спокійно сказала Яринка.
Хлопчик спідлоба глянув на неї. Підняв куртку.
— Голодний?
— Ні. Ми в макдональдсі їли.
Вони сиділи на кухні. Яринка різала пиріг.
— Як там мама? — спитала Яринка. — Сильно живіт болів?
Артем уплітав пиріг.
— У мами не болить живіт.
Яринка завмерла. Ніж зупинився за міліметр від тарілки.
— А чому тато сказав, що вона в лікарні?
— Не знаю. Мама вдома купальник міряла. Вони з татом у спа-отель поїхали. У тітки Орисі день народження.
Усередині щось зачинилося на глухий, важкий замок.
Вона поклала ножа. Витерла руки. Узяла телефон.
Увійшла на сторінку Орисі, молодшої сестри Соломії. Перша ж історія завантажилася з веселою музикою.
Дерев’яний пірс. Басейн із гарячою водою. Соломія в новому зеленому купальнику цокається келихом із шампанським. Підпис: «Дівчатка такі дівчатка! Чоловіки оплатили вихідні!». Час публікації — сорок хвилин тому.
Заміський клуб «Сосновий бір». Це за двадцять кілометрів від міста.
У телефоні булькнуло повідомлення. Від Дмитра.
«Мам, хибна тривога. Апендициту нема. Але лікарі сказали відлежатися. Ми до неділі в її мами побудемо. Хай Артемко в тебе поживе два дні. Цілую.»
Яринка довго дивилася на екран.
Потім подивилася на Артема. Той розмазував яблучну начинку по столу.
— Артеме, одягайся.
Хлопчик підняв голову.
— Куди? Ми ж тільки прийшли.
— Ми їдемо до мами. Поздоровляти тітку Орисю.
Таксі обійшлося в п’ятсот гривень.
У салоні пахло дешевим ароматизатором і мокрим снігом. Артем заснув на задньому сидінні. Яринка дивилася у вікно. Повз миготіли голі чорні дерева.
Жодної люті не було. Був холодний розрахунок.
Машина зупинилася біля кованих воріт клубу «Сосновий бір».
Яринка розрахувалася. Вийшла на морозне повітря. Вивела сонного Артема.
Хлопчик позіхав і тер очі. Куртка застібнута криво. Шапка з’їхала набік.
На ресепшені стояла висока дівчина в строгій уніформі.
— Добрий вечір. Підкажіть, де проходить банкет Орисі Савчук?
Дівчина чемно усміхнулася.
— Зал «Перлинний», по коридору праворуч. Вас провести?
— Ми самі знайдемо.
Яринка міцно тримала Артема за руку. Вони йшли коридором із м’яким килимом. Грала приглушена лаунж-музика. Пахло дорогими парфумами та смаженим м’ясом.
Вона штовхнула важкі дубові двері залу «Перлинний».
Усередині було чоловік двадцять. Довгий стіл заставлений закусками. Приглушене світло. За столом виголошував тост якийсь пухкий чоловік.
Соломія сиділа поряд з іменинницею. У вечірній сукні з відкритими плечима. Волосся гарно вкладене.
Дмитро сидів навпроти. Сміявся, відкинувшись на спинку стільця. У руках склянка з віскі.
Яринка ступила в зал.
Кроки по паркету були гучними. Артем спіткнувся об ніжку стільця й скімнув.
Кілька людей обернулися. Тост затих.
Дмитро повернув голову. Його усмішка сповзла так швидко, ніби її стерли ганчіркою. Обличчя зблідло.
— Мамо? — видихнув він. Склянка брязнула об край тарілки.
Соломія подалася вперед. Очі стали круглі, як блюдця.
Яринка підійшла просто до їхнього столу.
Вона не кричала. Не лаялася. Вона говорила рівно, але так, що чув увесь зал.
— Дмитре. Ви забули свій багаж.
Яринка підштовхнула Артема вперед. Той побіг до матері й уткнувся носом у її вечірню сукню, залишивши на шовку вологий слід від брудного рукава куртки.
— Мам, я їсти хочу! — скімнув Артем.
Соломія стиснула щелепи так, що на скронях здулися жили.
— Ярино Петрівно, ви що робите? — прошипіла невістка. — Ви нас перед друзями соромите! Забирайтеся негайно і заберіть його!
Орися, іменинниця, підвелася.
— Дмитрику, це що за цирк? Ви ж сказали, дітей прилаштували.
Дмитро схопився. Схопив Яринку за лікоть. Пальці стиснулися боляче.
— Ти навіщо приперлася? Я ж просив!
Яринка повільно опустила погляд на його руку. Потім подивилася в очі. Дивилася як на перешкоду. Як на порожнє місце.
— Прибери руку, Дмитрику.
Він відсмикнув пальці.
— Ви мені збрехали, — дзвінко промовила Яринка, щоб гості теж почули. — Про апендицит. Про лікарню. Скинули дитину, як річ у камеру схову, і поїхали пити.
— Ми втомилися! Ми маємо право на відпочинок! — вигукнула Соломія.
— Маєте. Але за свій рахунок. З дітьми будете відпочивати разом. Я на пенсії. Мій робочий день закінчено.
Яринка повернулася.
— Бабусю! — закричав Артем.
Вона не обернулася. Вона йшла до дверей, дивлячись прямо перед собою.
У спину вдарив крик сина:
— Ти мені більше не мати! Забудь наш номер!
Двері зачинилися, відтинаючи її від шуму залу.
У коридорі було тихо. Яринка поправила комір пальта. Викликала таксі назад. Усередині була дивна порожнеча, від якої чомусь дихалося дуже легко.
У неділю вдень ключ туго повернувся в замку квартири Яринки.
Двері здригнулися від удару.
Потім дзвінок. Довгий. Шалений.
Ярина Петрівна заварювала чай у улюбленій чашці з котами. Вона не поспішала. Зняла чайник з плити. Витерла стіл губкою.
Підійшла до дверей. Відчиняти не стала.
— Хто там? — голосно спитала Яринка.
— Відчиняй! — голос Дмитра зривався. — Замки поміняла?!
— Поміняла. Уранці слюсар приходив. Дві з половиною тисячі взяв. Із моєї пенсії.
Дмитро вдарив кулаком по дверях.
— Мам, ти в своєму розумі?! Соломія зі мною не розмовляє другий день! Орися нас виставила зі свята! Там шеф мій був, він усе бачив!
— Твої проблеми, Дмитре.
— Винеси мої речі! — загорлав син з площадки. — Інструменти, вудки, ковзани зимові. Усе, що на балконі лежало.
— Винесу. У п’ятницю. Зберу в коробки й виставлю до сміттєпроводу.
— Ти хвора! Рідного онука на посміховисько виставила! Психіку дитині зламала!
— Психіку йому ламають батьки, яким він заважає пити шампанське в спа-отелі.
За дверима повисла важка тиша.
Потім Дмитро процідив крізь зуби:
— Ти здохнеш на самоті. Ніхто склянку води не принесе.
Яринка усміхнулася. Відображенню у вічку. Усмішка вийшла жорсткою.
— Кулер куплю. З доставкою додому. Прощавай, Дмитре Володимировичу.
Вона відійшла від дверей. Кроки на сходах стихли.
На кухні пахло свіжим чаєм і спокоєм. У квартирі не було ні чужих брудних черевиків, ні зламаних іграшок, ні крикливих родичів. Вона вперше за багато років належала тільки самій собі.
Ярина Петрівна сіла за стіл. Відпила гарячий чай.
А як би ви вчинили на місці Яринки: залишили дитину в себе, проковтнувши брехню, чи теж привезли її просто на вечірку до батьків?
