30 листопада
Сьогодні знову прокинувся у світанок, коли на вулиці ще спить холодний вітер Наддністрянської області. Перші думки чи не лишився я на стороні життя, наче зайвий пасажир у маршрутці, що не знає свого зупинного пункту. Мені тридцять три роки, мене звати Андрій, і навколишні вважають, що у мене все в порядку: робота, квартира, вірні друзі. А я відчуваю, ніби мій потяг уже давно відїхав, а я залишився на запасному колії.
Я орендую кімнату в старому цегляному будинку навпроти середньої школи, в якій колись вчився. Хазяїнка суха пенсіонерка Марія Петрівна живе в суміжній кімнаті і постійно розповідає про свої болі в суглобах і про ціни в аптеці. Я слухаю її на половину, кивнувши, думки розлітаються десь інде. Над ліжком вивішаю потьмянілий плакат із зображенням великого міста: скляні вежі, міст, Дніпро, мерехтливі вогні. Купив його ще після служби, на базарі, і з того часу таскаю у всі орендовані квартири. Вночі, коли лягаю, уявляю себе, ніби крокую цими вулицями, незнайомим, вільним, як турист чи герой кіно.
Реальність простіша. На складі будівельних матеріалів я працюю клерком, зарплата приходить з запізненням, начальник часто підвищує голос, а друзі все частіше говорять про кредити і іпотеку. Одна вечер, коли Марія Петрівна знову скаржилася на високий тиск, я майже не почув її. У душі назріла рішення, ще не сформульована словами, але настирлива, як свербіж.
Через тиждень купив квиток потяга до Києва. На роботі сказав, що йду, бо знайшов кращу роботу в логістиці. Начальник лише фыркнув, пожимав плечима і побажав удачі. Марії Петрівні сказав, що їдеш «зарахунок», і вона підняла руки, не сперечаючись. У мене було небагато: два мішки з одягом, старий ноутбук, кілька книг. Плакат зі зображенням міста акуратно склав і поклав зверху.
У потязі сидів біля вікна, спостерігав, як за склом змінюються поля, рідкі села, автозаправки. У голові малювалися картини майбутнього. Знайду роботу спочатку кочегарем чи курєром, потім щось краще. Орендую кімнату, ходитиму по центру, зайду в кавярню, на концерти. Можливо, зустріну когось. У великих містах, я думав, все це відбувається само.
Коли потяг увійшов у Київ на світанку, я притиснув лоб до скла. За вікном простягалися сірі багатоповерховки, розвязки, рекламні щити. Небо було низьке, свинцеве. На платформі мене вразив холодний вологий подих і запах залізничного парфуму та дешевого кавомашини. Люди поспішали, тягнули валізи, розмовляли по телефону. Ніхто не чекав на мене.
Вийшовши на площу перед вокзалом, на мить загубився: машини, автобуси, гучні оголошення, люди, що обминають мене, ніби я перешкода. У кишені роздруковане підтвердження броні дешевих хостелів у центрі, куди планував дістатися метро. Вийняв зі спинки складену схему ліній, яку роздрукував ще вдома. Кольорові гілки перепліталися, станції з незнайомими назвами зливалися в узор. Треба було знайти свою, з довгою важкою назвою.
У метро спуск, трохи толкаючись у натовпі. Вагон був переповнений, теплий, пахло людським потом і парфумом. Голоси зливалися в гулі. Я тримався за поручень і вглядався в назви станцій, що пробігали по стінах. Через хвилювання підходив захват. Ось воно те відчуття, про яке мріяв: я крихка точка у величезному місті, і все лише починається.
Хостел виявився в провулку неподалік від Кольцевої. Старий будинок з облупленою штукатуркою, залізні двері з кодовим замком, в середині вузький коридор з лінолеумом і запахом прального порошку. Адміністратор худий хлопець із хвостиком, оформив мене за паспортом, видав ключ від ячейки і показав ліжко в спільному номері на вісім осіб. Над кожним ліжком занавіска, на тумбочці настільна лампа.
Перші два дні я ходив по місту, стараючись запамятати вулиці. Шукав вакансії в телефоні, телефонував за оголошеннями. Мені казали, що передзвонять, або просили вишлити резюме на електронну пошту. Вечорами в хостелі лежав на своєму ліжку, слухав хропіння сусіда, сміх компанії з сусідньої кімнати і думав, що все йде добре. Ось так і має бути.
Третій день інтерв’ю в логістичній компанії, офіс якої був у бізнесцентрі на берегах Дніпра. Менше мене зустріла дівчина в строгій блузці, задала кілька питань, переглянула мій трудовий стаж. Пообіцяла повідомити рішення протягом тижня. Після того я стояв біля скляних дверей, глянувши на воду, і вирішив пройтись пішки до метро.
Почався легкий дощ, підняв комір мого піджака і прискорив крок. На розі, перед вітриною з абстрактними картинами, я зупинився. Усередині галерея. Білі стіни, яскраве світло, люди з келихами вина. За склом стояла висока жінка в чорній сукні, сміялася, відкинувши голову. Я затримався, немов перед телевізором. У моєму місті такі виставки були лише в будинку культури, і то старі, запилені.
Коли я вже йшов далі, двері галереї розчинилися, і жінка вийшла на тротуар. Вона закурила, прикривши вогник рукою. Коротке світле волосся зібране в недбалій пучок, на шиї тонка ланцюжок. Помітила, що я дивлюсь, і усміхнулась кутком губ.
Заходьте, сказала вона. У нас відкриття, вхід вільний.
Я спантеличений, але крокнув до дверей.
Я не в доречному одязі, мабуть, пробурмотів я, глянувши на джинси і піджак.
Не хвилюйтесь, вона відмахнулася, струснувши попіл. Дрес-коду немає. Я Катерина. А ви?
Андрій.
Приємно, Андрію. Підійдемо, художник буде радий додатковим очима.
Вона схопила мене за лікть, легко, ніби старого знайомого, і протягнула всередину. Ніс запах вина і чогось пряного, змішаного зі свіжою фарбою. Люди стояли гуртками, обговорювали роботи, сміялися. На стінах великі полотна з розмитими силуетами людей у місті, лише ліхтарі, вікна, фігури. Я зупинився перед однією картиною і відчув, ніби дивлюсь на себе зі сторони.
Подобається? запитала Катерина, теж глянувши на полотно.
Дивно, чесно відповів я. Трішки страшно.
Це добре. Страх чесна реакція, вона повернулася до мене. Ви тут один?
Так. Щойно прибув. З області.
Розумію. В її погляді блиснула цікавість. І що ви робите в нашому суворому місті?
Працюю намагаюся знайти. Раніше був складником.
Романтика, усміхнулася Катерина. Я куратор. Працюю з художниками, проєктами, галереями. Це моя «пісочниця».
Вона жестикувала в повітря, показуючи простір.
Вам пощастило, що зайшли. Сьогодні мяке занурення у культурне середовище.
Після кількох фраз підступив чоловік у чорній сорочці з сірою бородою, якого Катерина представила як автора виставки. Ми обмінялися кількома словами, художник пожартував, потім перейшов до інших гостей. Катерина залишилась поруч.
Ви давно мріяли приїхати? спитала вона, наливаючи біле вино в пластиковий стаканчик і простягнувши мені.
Давно. Все планував, але я замовк. Щось не складалося.
А тепер складалося, відповіла вона, уважно глянувши. І що ви шукаєте тут?
Я знизав плечима, відчуваючи, як червоніють вуха.
Не знаю. Щось інше. Не так, як там.
Інше тут знайдеться, сказала Катерина, посміхаючись. Питання: чи готові ви до цього «іншого».
Вона сказала це без іронії, лише з легким втомленим тоном. Потім її запросили, вона вибачилась і пішла до групи гостей щось пояснювала, сміялася, обіймала. Я залишився біля стіни з картиною і стаканчиком у руці. Внутрішньо гуде. Почувався чужим, але водночас причетним до чогось, що раніше бачив лише у фільмах.
Тоді вона знову зявилася поруч, ніби не зникала.
Є плани на вечір? спитала вона.
Ні. Тільки повернутись до хостелу.
Скучно звучить, скулила вона. Поїхали кудись з нами на afterparty. Будуть люди, музика. Познайомишся, можливо, знайдеш роботу. У цьому місті все через знайомства.
Я вагався. У голові спалахнула образ Марії Петрівни, її слова про «великі міста, де людей обманюють». Але поруч стояла Катерина впевнена, жива, ніби з іншого світу. Я кивнув.
Добре.
Ми сіли в таксі і їхали до старовинного особняка, перетвореного на клуб. Усередині темрява, електронна музика, спалахи світла. Люди пили, танцювали, курили на сходах. Катерина вела мене по залам, знайомила з людьми, називала їхні імена, які миттєво впадали в память. Мені наливали вино, потім щось міцніше. Голова ставала легкою, межі розмивалися.
Бачиш того хлопця біля бару? шепнула Катерина, нахилившись до вуха. Це колекціонер. Купує молодих, ще не розкручених. Для нього важливо, щоб усе виглядало переконливо.
Вона говорила про художників, гранти, спонсорів, про те, як все крутиться навколо звязків і вражень. Я слухав, стараючись не загубитися в потоці слів. Здавалося, що я опинився за лаштунками великого спектаклю.
Близько світанку я вибіг на вулицю, подихав холодним повітрям. Катерина йшла за мною, закурила.
Не шкодуєш, що пішов? запитала вона.
Ні. Я притиснувся до стіни. Дивно, але цікаво.
Привикай, випустила дим. Місто чи то пожує тебе і виплюне, чи ти навчишся його пожовтати сам.
Вона промовила це майже беземоційно, ніби повторювала чужу приказку. Потім подивилась уважніше.
Слухай, Андрію. Ти мені подобаєшся. Ти справжній. Це рідкість. У мене є ідея. Можеш допомогти, а й сам щось виграти.
Я насторожився.
Яка ідея?
Поки нічого. Ти втомився. Завтра. Я напишу тобі. Взяла мій номер, записала в телефон. Тільки не зникай. У цьому місті зникнути простіше простого.
Наступного ранку в хостелі проснувся з важкою головою. У памяті мерехтіли шматки ночі: світло, обличчя, сміх, фрази про гранти та бюджети. На тумбочці мигав телефон. Повідомлення від Катерини: «Ввечері зайди до галереї. Є розмова».
Днём я знову дзвонив у вакансії, зїхав на ще одне інтервю в складську компанію. Мені запропонували нічні зміни за маленькі гроші. Я сказав, що подумаю. У кишені залишалося небагато, а стабільної роботи ще не було.
Вечором прийшов до галереї. Там було тихо, практично без відвідувачів. Катерина сиділа за високим столом, у окулярах, волосся зібране в хвостик.
Привіт, герой вчорашЯ зрозумів, що кожен вибір це крок у невідоме, і я готовий йти далі.
