**Щоденник**
Лежав на дивані, закривши очі, я слухав звуки квартири й вулиці за вікном. Крізь склопакети долітали приглушені гудки машин, сирени швидкої чи поліції. У сусідів щось сперечалися, десь дзвонив телефон, хлопнули двері…
Раніше я любив так лежати й угадувати: у якій квартирі дивляться телевізор, а в якій сварка, на якому поверсі зупиниться ліфт…
— Знову мрієш? А уроки зробив?..
Я міг би поклястися, що це не здалося. Я почув мамин голос — далекий, але живий. Я здригнувся й розплющив очі. Кімната порожня, двері у передпокій відчинені. І якби зараз звідти, із темряви, з’явилася мама, я б не здивувався, а зрадів. Але мама вже ніколи не увійде сюди. Вона померла тиждень тому. А її голос — це фантомний біль.
Я сів, опустив ноги на підлогу, відчув ступнями м’який ворс килима. «Я зійду з розуму, якщо залишуся тут. Треба було брати зворотній квиток на наступний день після похорону, в крайньому разі — на другий», — подумав я. Вперся ліктями в коліна й, обхопивши голову руками, почав гойдатися.
Раптовий дзвінок змусив мене здригнутися. Лікоть зісковзнув з коліна, голова різко впала вперед. Я підвівся і взяв телефон зі столу, навіть не глянувши на екран. Погляд уперся у листок: «Сину, рідний мій!..»
— Денисе, це тітка Маша. Як ти? Важко, мабуть, там самому? Може, таки до мене приїдеш?
— Ні, усе нормально. — Я поклав телефон, склав листа й сховав у шухляду.
Я не можу більше бути один. Вже голоси почали здаватися. Знову взяв телефон, відкрив список номерів, прокрутив. «Мішка, старий інститутський друг. Ось хто мені потрібен!»
— Мішко, привіт! — сказав я, коли почув голос друга.
— Привіт! Щось я не…
— Не пізнаєш? Швидко ти забув старого друга. Не чекав такого від тебе.
— Постривай. Денис?! Ти що, приїхав? — радісно крикнув у вухо Мішка.
— Приїхав, а мене, як бачу, не чекали і забули, — образився я.
— Та не забув я тебе, бешкетнику. Не чекав — це правда. Ти зараз де?
— Вдома, — серйозніш промовив я.
За тоном друга Михайло одразу зрозумів, що щось сталося.
— Мама?
— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.
— Співчуваю. Я бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Я навіть не одразу впізнав. Скільки ще пробудеш тут?
— Три дні.
— Приїхати до тебе? Або краще давай до нас. З розуму, мабуть, там сам зходиш.
— До вас? — перепитав я.
— Так, я ж одружився. На Альці. Уявляєш? Вона поруч стоїть, передає тобі привіт і тебе кличе. Давай прямо зараз. Якраз до обіду встигнеш. Так, тільки адреса в мене тепер інша. Квартиру з жінкою в іпотеку взяли.
— Кажи адресу, — діловито відповів я.
«Оце так, одружився. Алька з першого курсу з розуму з’їхала за Мішкою, а він то з Дашкою, то з Юлькою крутився, поки я йому очі не відкрив…» Швидко зібрався і викликав таксі.
Дорогою попросив водія зупинитися біля магазину. Купив для них із Мішкою коньяк і вино для Альки, коробку цукерок і ковбасу.
Ліфт чекати не став, пішов сходами на шостий поверх. Останні два дні не виходив з дому. Приємно було розім’ятися. Проходячи повз квартиру на третьому поверсі, раптом почув якесь похнюпуючи, немов дитина, або щеня. Зупинився.
— Гей, хто там? — спитав я, притулившись вухом до дверей.
Похнюпуючи стихло. Я постояв трохи й уже хотів іти далі, як за дверима знову почулися монотонні звуки.
— Хто там плаче? — спитав я.
— Я не плачу, а співаю, — відповів дитячий голосок.
— А чого біля дверей співаєш?
— Маму чекаю.
— А де вона? Ти що, сам?
— Мама до бабусі в лікарню поїхала, а мене замкнула. Я хворий.
— Як це замкнула? А скільки тобі років?
— П’ять. А ти хто?
— Я Денис. Ішов повз, почув твою пісню.
— А я Тєма. Хочеш, тобі віршик про Діда Мороза розкажу?
— Давай, — погодився я.
Я слухав і посміхався. У дитинстві також таке вчив, тільки забув.
— За віршик подарунок належить. Тільки як я тобі його передам? Ти ж замкнений. Я зараз до друга на хвилинку зайду і повернуся. Гаразд?
— Який подарунок? Ти Дід Мороз?
— Ні. Чекай, — сказав я і пішов далі.
Двері відчинив Мішка і одразу схопив мене в обійми.
— Привіт, друже! Скільки років — ні слуху, ні духу.
— Дай людині роздягнутися, — почувся жіночий голос.
Я відступив і побачив у дверях кімнати Альку. Вона змінилася, похорошала.
— Заходь, ми недавно переїхали, ще не все тут досВін обняв Алёну й Тєму, відчуваючи, як щось тепле й важливе нарешті повернулося до його життя.
