Ціна зради. Як коханка забрала чоловіка з родини
Марійка сиділа на кухні, тихенько помішуючи чай у глиняній чашці. За вікном гойдалися гілки каштана, чулися дитячі голоси — її молодший син Дмитро грався у дворі з сусідським хлопчиком Івасиком та його кошеням Барсиком. Все здавалось звичним, звиклим. Майже ідеальною ілюзією затишку. Вона й подумати не могла, що за кілька днів її світ перевернеться, розсипавшись на уламки, я вона потім мучитиметься зібрати.
Телефон задзвонив раптово. Це був не Андрій — чоловік дзвонив рідко, завжди коротко, немов спішачи: «Затримаюся», або «Приготуй щось на вечерю». Номер був незнайомий, холодний у своїй безликості.
— Алло? — промовила Марійка, притуливши трубку до вуха.
Голос на тому кінці був дивно впевненим.
— Марійко? Вітаю. Мене звати Оксана. Ми з вами не знайомі… поки що.
Марійка ледь помітно зморщила чоло. Вона відчула легку насмішку в голосі незнайомки. Чужи́ жінки не дзвонили просто так.
— Так… Слухаю вас?
— Дзвоню, щоб ви знали. Ваш чоловік… якби сказати… не зовсім чесний із вами. Ми з Андрієм вже понад п’ять років разом.
Чи відреагувала Марійка? Ні. Обличчя залишилося нерухомим, ніби слова стосувалися когось іншого. Ніби перед нею розгортався дивний спектакль, де реальність була за склом. А тим часом Оксана продовжувала:
— Я довго мовчала, мені вас, чесно кажучи, шкода було. Але це вже абсурд. Він вас давно не кохає. Він з вами із жалісті, через звичку.
Жалість. Це слово вдарило, ніби гостра шпилька, від яко́ї кров раптом виступає на зап’ясті. Удар у саме вразливе — у ті миті, коли вона почала помічати, що їхні погляди вже давно не зустрічаються, а слова в спальні більше схожі на ввічливу розмову сусідів, аніж на бесіду чоловіка й дружини.
— Добре. Чого ви хочете? — запитала вона несподівано твердо.
Оксана усміхнулася.
— Давайте зустрінемося. Усю правду не розповісти по телефону.
Через два дні вони зустрілися. Марійка прийшла до кав’ярні на околиці міста — темнувате, душне місце, ідеальне для таких розмов. Оксана вже чекала за кутовим столиком. Молода, доглянута, з легенькою укладкою та натякнутою впевненістю.
— Дякую, що прийшли. Не кожна дружина змогла б, знаєте.
Марійка сіла навпроти, схрестивши руки, щоб не помітили тремтіння.
— Хто ви для нього?
Оксана лише підняла брову, немов вагаючись. А потім почала говорити.
Слова лилися, їдкі, немов отрута, розриваючи все всередині. Оксана без сорому розповідала, як познайомилася з Андрієм, як вони подорожували разом, як він дарував подарунки. «Навіть перстень… правда, не на той палець», — додала вона з химерною посмішкою. Вона стверджувала, що його кохання до Марійки згасло роки тому, що він лишався в родині тільки через дітей і трохи через жалість до дружини.
Кожне її слово було немов тріумфальний вигук: «Я перемогла». Марійка ледь чула, як билося її серце. Вона сиділа, стискаючи кулаки, але слухала до кінця.
Коли вона повернулася додому того вечора, Андрій вже був там. Усе здавалося, як завжди — його піджак на спинці крісла, по телевізору йшов футбол. Але Марійка більше не могла мовчати.
— Іди геть, — сказала вона, щойно переступила поріг.
— Марійко, що сталося? — його голос був щирим, збентеженим.
Вона не витримала, сльози раптом пВона дивилася, як Андрій виходив за двері, і раптом усвідомила: тепер її серце належить лише їй самій, а не зраднику, який так і не зрозумів, що справжнє щастя вже давно чекало на нього вдома.
Вона закрила двері й більше не озирнулася.
