Давним-давно, у краю густого лісу, стояла моя хата. Мене звуть Петро, хоч усі в селі знають мене як діда Петра. Мені сімдесят два, і життя моє, як і в багатьох старих людей, — це низка звичок та споминів. Живу сам у дерев’яній хаті на околиці села, де вітер шепоче поміж соснами, немов старий жалібний мотив. П’ять років тому моя дружина, Марічка, пішла у вічність однієї зимової ночі. З того часу дні стали довші, важчі, а ночі — холоднішими.
Діти мої розлетілися по світу, шукаючи своє щастя. Спочатку дзвонили, потім листи ставали рідшими, а згодом — і зовсім затихли. Не суджу їх. Життя йде вперед, не озираючись, і ми вчимося приймати самотність як частину пейзажу. Та бувають дні, коли вона давить, мов занадто важка кожушина, від якої неможливо зігрітися.
Моя хата — проста, зі скрипучими підлогами, що пам’ятають кроки тих, кого вже нема. Город, який колись пишався квітами під рукою Марічки, тепер заростає бур’яном, де дикі трави б’ються за сонячне проміння. Люблю сидіти на ґанку під вечір, з глиняною чашкою чаю в руках, і дивитися, як ліс повільно в’яне в сутінках. Іноді заплющую очі й слухаю: спів пташини, шелест вітру, далеке гавкання собаки з сусіднього подвір’я.
Саме тоді, коли повітря пахло дощем, а небо ставало рожевим, я вперше побачив того лиса. Він був худий, з кудлатою шерстю й вираженими ребрами, мордочка в бруді. Обнюхував відро зі сміттям біля воріт, рухаючись обережно, ніби боявся, що його помітять. Я завмер, спостерігаючи здалеку. Не відчув ні страху, ні злості — лише дивну цікавість.
Не прогнав його. Навпаки, того вечора, готуючи вечерю, відклав шматок хліба й трохи м’яса, залишивши біля парку. Ліг спати, спитавши себе, чи повернеться він. І він повернувся. Наступного дня, і ще одного, і потім знову. Кожного вечора, коли сонце ховалося за ліс, а холод пробирався у вікна, лис тихо з’являвся, сідав у кількох кроках від хати й чекав на свою порцію.
Спочатку ми не розмовляли — ну, лис не вміє, а й мені було мало що сказати. Але з часом я почав говорити йому прості речі: про погоду, сни минулої ночі, про те, що сьогодні болить найбільше. Він слухав мовчки, з тими жовтими очима, глибокими й спокійними, що не судять і не питають. Їв повільно, не відводячи погляду, а потім зникав у темряві, немби тінь.
Так народився наш ритуал. Кожного вечора, коли я ставив їжу на траву, розмовляв з лисом, як із другом, що знає мене все життя. Він робив мене менш самотнім. Хтось чекав на мій жест, хтось ділив зі мною цю мить тепла. Я почав частіше виходити у двір, прибирати сухі гілки, розчищати доріжки. Відчував, що він мені потрібен так само, як і я йому.
Однієї ночі зима вдарила з усієї сили. Вітер вив, дощ бив у дах, немов хотів його зірвати. Вийшов у двір закріпити вікно, але послизнувся на багнюці й впав. Гострий біль пронизав ногу, і я зрозумів — не встану. Телефон у кишені не ловив сигнал. Кричав на допомогу, але лише вітер відповів.
Холод проймав до кісток. Тремтів із болю та страху. Думав, що ця ніч стане останньою, що мене знайдуть вже пізно. Заплющив очі й молився — не за себе, а за дітей, щоб не почували провини, коли почують звістку.
А потім відчув його. Тепло, тиху присутність. Відкрив очі — а він сидить поруч, мордою торкається моєї ноги. Не сховався, не втік. Сидить, дихає рівно, немби знав, що він мені потрібен. Не врятував, але був поруч. Його спокій і тепло дали мені силу не здаватися.
Минали години, чи хвилини — доповз до порога. Лис не пішов, доки я не опинився в хаті. Коли я, нарешті, пригрівся біля груби, зрозумів: щось змінилося. Він більше не був просто звіром, що шукав їжу, а я — самотнім дідом, що шукав розради. Ми стали супутниками.
З того часу я більше не кажу, що живу сам. Кожного вечора, коли ставлю їжу на траву, кажу йому: «Ти не мій вихованець. Ти — мій гість». А для того, хто проводить дні на самоті, це багато що змінює.
З часом здоров’я покращилося. Став частіше виходити у двір, гуляти лісом, дихати свіжістю ранку. Чекав ночі не тому, що боявся темряви, а тому, що знав: ось-ось серед дерев засяють дві жовті зірки, і він прийде на вечерю.
Лис став частиною мого життя, хоч сам він про це не знає. Йому байдужі слава та соцмережі. Одного разу приїхав онук, побачивши лиса, зняв відео й виклав у інтернет. Історія розлетілася, і кілька днів мені дзвонили незнайомці, вітаючи з «неймовірною дружбою». Але лису це байдуже. Він приходить, як і раніше — без галасу, без світлописів, без лайків. Просто сидить у темряві, дивиться на старого, що годує його, і супроводжує в тиші.
І
