Я — Остап, хоч у селі всі звуть мене дідусем Остапом. Мені сімдесят два, і моє життя, як у багатьох старих чоловіків, — це низка однакових днів і спогадів. Живу сам у дерев’яній хаті на краю лісу, де Карпати вкриваються туманом, а вітер шепоче між смереками, наче стара пісня. П’ять років тому моя дружина, Марічка, пішла у вічність однієї зимової ночі. З того часу дні стали довшими, важчими, а ночі — холоднішими.
Мої діти давно розлетілися по світу, шукаючи щастя. Спочатку дзвонили, потім листи рідшали, а потім настала тиша. Я не ображаюся — таке життя: воно йде вперед, не озираючись. Але бувають дні, коли самотність стає важким кожухом, що душить і не дає зігнути спину.
Моя хата — проста, з дерев’яними підлогами, що скриплять під ногами, і стінами, що пам’ятають голоси минулого. Садок, який колись доглядала Марічка, тепер — дикий куточок, де бур’ян і польові квіти б’ються за сонячне проміння. Люблю сидіти на ґанку в сутінках, тримаючи в руках глиняну чашку з узваром, і дивитися, як ліс поступово тоне у темряві. Іноді заплющую очі й слухаю: спів пташок, шепіт вітру, далеке гавкіття собаки з сусідньої хати.
Одного такого вечора, коли повітря пахло дощем, а небо горіло вогнем, я вперше побачив лисицю. Вона була худою, з кудлатою шерстю й виступаючими ребрами, мордочка в бруді. Вона рилась у сміттю біля воріт, обережно, наче боялася, що її помітять. Я завмер, не рухаючись, і просто спостерігав. Не відчував ні страху, ні злості — лише дивну цікавість.
Я не прогнав її. Навпаки — того вечора, готуючи вечерю, я відклав шматок хліба та трохи застиглої ковбаси й поклав біля лісу. Ліг спати, думаючи: чи повернеться вона? Вона повернулася. І наступного дня, і ще одного. Кожного вечора, коли сонце ховалося, а холод пробирався у вікна, лисиця з’являлася беззвучно, сідала за кілька кроків від хати й чекала на свою порцію.
Спочатку ми мовчали — адже лисиці не розмовляють, а й мені було мало що сказати. Але згодом я почав говорити до неї. Розповідав про погоду, про сни, про те, що боліло найбільше. Вона слухала, не відводячи жовтих, вдумливих очей, що не судили й не питали. Їла повільно, не спускаючи з мене погляду, а потім зникала у темряві, як тінь.
Так народився наш ритуал. Кожного вечора, кладучи їжу на траву, я говорив з лисицею, немов із другом, якого знаю все життя. Її присутність дарувала мені тепло. Я вже не почувався таким самотнім — хтось чекав на мене, хтось ділив зі мною цю мить. Я став більше виходити у двір, прибирати сад, згрібати сухе листя. Іноді здавалося, що ми з лисицею потребуємо одне одного.
Однієї ночі зима прийшла раптово. Вітер вив, як збожеволілий, а дощ бив у дах, немов хотів його знести. Я вийшов, щоб закріпити розхитане вікно, та в темряві послизнувся й упав. Гострий біль пройшов через ногу, і я зрозумів — не встану. Телефон у кишені не ловив сигнал. Крич
