— Та ви вічно всім незадоволені! — вирвалось у мене на тещу. А наступного дня вона відплатила мені найпідлішим способом.
Мене звуть Олексій. Зараз я живу у Харкові, одружений вдруге, маю чудову родину та маленького сина. Але шрам від минулого шлюбу досі болить — адже там залишилась моя донька. Залишилась — не за моїм бажанням.
Свою першу дружину Софію я зустрів на другому курсі університету. Ми швидко зблизились, зустрічались кілька місяців. Потім я почав розуміти, що почуття вгасають, але саме тоді Софія повідомила, що вагітна. Ми були занадто молоді, і я відчув — щось пішло не так. Проте відповідальності не уникнув: одружився. Батьки Софії подарували нам на весілля однокімнатну квартиру, мої — оплатили подорож на море.
Через кілька місяців у нас народилася донька — Марічка. Я полюбив її з першого погляду. Але, чесно кажучи, родинного щастя не було. Найбільша проблема — моя теща, Ганна Іванівна. Вона жила у сусідньому під‘їзді й буквально не вилазила з нашої квартири. Постійно критикувала все: як я тримаю дитину, як розмовляю з дружиною, скільки заробляю. Я мовчав. Довго. Дбав про дружину та дитину.
Одного разу я повернувся з роботи втомлений, а вдома — чергова сцена. Ганна Іванівна знову незадоволена. І ось тоді я не витримав:
— Та коли вже це закінчиться?! Чому ви вічно всім неволі? Чому ви жодного разу в житті не посміхнулися, не сказали доброго слова?
Вона промовчала. Просто розвернулась і пішла. Я подумав — ну, нарешті. Може, задумається. Але не знав, що завтра мене чекатиме справжній жах.
Наступного дня я прийшов додому — і не зміг відчинити двері. Ключ не підходив. Поряд стояли два моїх чемодани. Я не відразу зрозумів, що відбувається. Стукав, дзвонив, кричав. Через двері відповіла теща:
— Забирай свої речі та йди, куди хочеш. Дружини й доньки більше не побачиш!
Я думав — жарт. Та це було не жартом. Софія навіть не вийшла. Через тиждень подала на розлучення. Без розмов. Без шансу пояснитися. Я залишився з нічим — без родини, без пояснень, без своєї донечки.
Минули роки. Я одружився знову. Моя друга дружина Оксана подарувала мені сина. Я щасливий, люблю їх, ціную кожну хвилину разом. Але серце болить — за Марічкою. Я щомісяця чесно сплачую аліменти. Софія бере їх, але не дозволяє навіть побачити доньку. Ні фото, ні дзвінка, ні зустрічі.
Чому? Я не знаю. Я не зраджував. Не бив. Просто не витримав і сказав її маму правду в очі.
І за це — мене викреслили з життя власної дитини.
Життя навчає: іноді одне необдумане слово може стати мостом, який ти перейдеш один, а повернутися вже не зможеш.
