«У вас місяць, щоби з’їхати з моєї квартири!» — холодно оголосила свекру́ха.
В невеличкому містечку на півдні України, де старі цегляні будинки хранять тепло родинних спі́врозмов, моє життя розкололося навпіл від цих слів. Я, Соломія, два роки жила з Дмитром у любові й злагоді, і коли ми вирішили одружитися, вважалась щасливою. Його мати, Ганна Михайлівна, завжди здавалася мені доброю й розсудливою. Але її ультиматум після весілля став ударом, від якого я досі не можу очутися.
Я завжди знаходила спільну мову з Ганною Михайлівною. Слухала її поради, а вона відповідала теплом. Ніколи не втручилася в наші з Дмитром справи. Я відчувала себе щасливою, адже історії про злих свекрух оминали мене стороною. Коли ми планували весілля, мої батьки, обмежені в засобах, могли покрити лише частину витрат. Ганна Михайлівна ж взяла на себе майже все, і я була їй безмежно вдячна. Весілля пройшло, як у казці, і я вірила, що попереду нас чекає лише щастя.
Но одразу після свята, коли ми повернулися до її просто́рого трьохкімнатного помешкання, свекру́ха покликала нас на розмову. Її слова вдарили, як грім серед ясного неба, а серце стиснулося від болю.
— Діти, я виконала свій довг, — почала вона, дивлячись на нас із холодною рішучістю. — Ви́ростила Дмитра, дала йому освіту, влаштувала ваше весілля. Не ображайтесь, але у вас місяць, щоб з’їхати з мого дому. Ви тепер сім’я — вчіться стояти на власних ногах. Буде важко, але ви знайдете шлях. А я хочу нарешті пожити для себе.
Я зніміла, не вірячи ву́хам. Але вона продовжувала, і кожне слово різало, ніж ніж:
— Не розраховуйте на мене з онуками. Я віддала синові все життя, а невід’ємною нянькою не буду. Ви завжди ждані у моєму домі, але я — бабуся, а не прислуга. Не судіть мене. Зрозумієте, коли будете на моєму місці.
Я була в шо́ці. Мій світ розвалився в одну мить. Як вона могла так вчинити? Ми з Дмитром лише почали родинне життя, а вона виганяє нас, залишаючи собі велику кварти́ру? Відчувала гнів, зраду, обра́зу. Адже Дмитро — співвласник цього помешкання! А її слова про онуків добили мене. Всі бабусі мріють про онуків — а вона відмовляється зара́ння, наче від тяга́ря. Це було жорстоко.
Але найстрашнішим було те, що Дмитро погодився з матір’ю. Не сказавши ні слова, він одразу почав шукати оренду і додаткову роботу. Його покірність ранила глибше, ніж слова свекру́хи. Я дивилася на чоловіка, якого так любила, і не впізнавала його. Як він міг так легко підкоритися? Чому не встояв за нас?
Мої батьки не могли допомогти — їхніх скромних доходів ледве вистачало на себе. Я відчувала себе кинутою всіма. Чому Ганна Михайлівна така егоїстка? Вона буде розкошувати у великій квартирі, поки ми з Дмитром тю́хатимемося в орендованій кімнаті, рахуючи кожну гривню? Я не могла змиритися з цим. Ми лише почали, а вона вже відбирає в нас опору.
Вночі я лежала без сну, а сльози палили щоки. Я згадувала, як пишалася добрими стосунками зі свекру́хою. А тепер вона показала своє справжнє обличчя. Її слова про те, що хоче «жити для себе», звучали, як насмі́шка. Невже ми просили багато? Ми не чекали, що вона буде годувати нас вічно, але викинути нас через місяць після весілля — це занадто.
Дмитро, заклопотаний пошуками житла, не помічав мого болю. Коли я намагалася поговорити, він хитав рукою: «Мама права, Соломіє. Ми мусимо самі добитися свого». Його байдужість вбивала. Я відчувала, що втрачаю не тільки дім, а й чоловіка, який поставив волю матері вище нашої мрії. Що буде з нами? Чи вистоїмо, якщо навіть він — не на моєму бо́ці?
Душа розривалася між гнівом і страхом. Хотілося кричати, вимагати справедливості, та я знала — марно. Її рішення було остаточним, а підтримка Дмитра лише зробила мене самотнішою. Тепер нам починати з нуля́, поки вона розкошує в своїй хаті. Ця образа палить мене зсередини, і я не знаю, чи зможу колись пробачити її. Чи його. За те, що вони забрали в нас наш початок.
