У маленькому містечку на півдні України, де вулиці тонуть у зелені, а життя плине повільно, моя доля зробила різкий поворот. Я, Наталя Петрівна, поверталася з роботи, коли раптом почула своє ім’я. Обернувшись, я завмерла: переді мною стояла молода жінка з хлопчиком років шести. Вона підійшла ближче й промовила слова, від яких моє серце стислося: «Наталя Петрівна, мене звати Олеся, а це ваш онук — Андрійко. Йому вже шість років».
Я була в шоці. Ці люди були мені зовсім незнайомі, а їхні слова пролунали як грім серед ясного неба. У мене є син, Богдан — високий, успішний хлопець, який будує кар’єру й чекає підвищення. Але він не одружений, і я, незважаючи на свої мрії про онуків, ніколи не думала, що стану бабусею так раптово — від незнайомки. Шок змінився розгубленістю: як я могла не знати про онука цілих шість років?
Мабуть, це моя провина. Я виховувала Богдана сама, працювала на двох роботах, щоб в нього було майбутнє. Пишаюся, що він досяг успіху, але його особисте життя завжди мене непокоїло. Богдан міняв дівчат, як рукавички, не затримуючись ні з ким. Я не втручалася, але в душі згадувала себе: мені було всього двадцять, коли я народила його. Без чоловіка, без підтримки, я жертвувала молодістю, економила на всьому, навіть на відпочинку. Лише кілька років тому Богдан подарував мені путівку на море — тоді я вперше побачила хвилі. Я ні про що не шкодую, але мрія про онуків жила в мені завжди.
І от переді мною стояла Олеся з Андрійком. Її голос тремтів, але вона говорила впевнено: «Я довго не наважувалася вам сказати, але Андрійко — ваша родина. Ви маєте право знати про свого онука. Я нічого не прошу, сама його виховую. Ось мій номер телефону. Якщо захочете побачитися — подзвоніть».
Вона пішла, залишивши мене в сум’ятті. Я одразу подзвонила Богдану. Він був не менш шокований. Леледь пригадав, що кілька років тому зустрічався з дівчиною на ім’я Олеся. Вона казала, що вагітна, але Богдан тоді заявив, що не впевнений, чи це його дитина. Після цього вона зникла, і він не надав цьому значення. Його слова вразили мене. Мій син, якого я виростила з такою любов’ю, відмахнувся від можливого батьківства, як від дурниці.
Богдан наполягав, що нічого не знає про дитину й сумнівається, чи Андрійко — його син. «Чому вона мовчала шість років? — обурювався він. — Це дивно!» Я намагалася з’ясувати, коли вони розійшлися. Він пригадав, що це було у серпні. Мої сумніви зростали: раптом Олеся бреше? Але образ Андрійка, його великих очей і сором’язливої посмішки, не виходив із голови.
Зібравшись із духом, я подзвонила Олесі. Вона розповіла, що Андрійко народився у березні. На моє запитання про тест ДНК вона відповіла рішуче: «Я знаю, хто батько, і жодних тестів робити не буду». Олеся додала, що їй допомагають батьки, і вона справляється. Андрійко цього року йде до першого класу, а вона працює, щоб забезпечити сина. Її голос був спокійним, але в ньому відчувалася сила.
«Наталя Петрівна, якщо ви хочете бачити Андрійка, я не проти, — сказала вона. — Якщо ні — я зрозумію й не образиться. Я знаю від Богдана, як вам було важко самій його ростити. Тому я вирішила, що ви повинні знати про онука. Це єдина причина, чому я прийшла».
Я поклала трубку, відчуваючи, як світ руйнується. Я не могла не вірити синові, але й слова Олесі звучали щиро. Хотілося кинутися до Андрійка, обійняти його, але що, якщо він не мій онук? Що, якщо Олеся мною маніпулює? Я розривалася між бажанням стати частиною життя цього хлопчика та страхом бути обдуреною.
Моя душа кричала: ця дитина може бути моєю родиною, моїм шансом відчути тепло онука. Але розум шепотів: «А якщо це брехня?» Я згадувала, як Богдан, бувши хлопчиком, біг до мене з посмішкою, а тепер відмовився від можливості мати сина. Олеся ж, незважаючи на самотність, виховувала Андрійка з любов’ю, нічого не вимагаючи. Її сила нагадувала мені саму себе багато років тому.
Я не знаю, що робити. Подзвонити Олесі й зустрітися з Андрійком? Настояти, щоб Богдан зробив тест ДНК? Чи відступити, боячись розбити серце? Моє життя, сповнене жертв заради сина, тепер зіткнулося з новою загадкоЯ взяла телефон і набрала номер Олесі, адже в серці вже не було сумнівів — Андрійко мій онук, і я хочу бути поруч із ним.
