**Щоденник Олени Миколаївни**
У маленькому містечку на півдні України, де вулиці залиті сонцем, а час плине повільно, моє життя змінилося за мить. Я, Олена Миколаївна, йшла з роботи, коли раптом почула своє ім’я. Обернувшись, побачила молоду жінку з хлопчиком. Вона підійшла ближче й промовила слова, від яких серце замерло: «Олена Миколаївна, мене звати Оксана, а це ваш онук – Мишко. Йому вже шість років».
Я оніміла. Ці люди були мені незнайомі, а їхні слова вдарили, як грім серед ясного неба. В мене є син, Дмитро — розумний, успішний чоловік, який прагне кар’єри. Але він не одружений, і хоча я мріяла про онуків, ніколи не думала, що стану бабусею так раптово, від незнайомої жінки. Шок змінився на плутанину: як я могла не знати про онука цілих шість років?
Може, це моя провина? Я виховувала Дмитра сама, працювала на двох роботах, щоб він мав майбутнє. Пишаюся його успіхами, але його особисте життя завжди викликало в мені тривогу. Він змінював дівчат, ні з ким не затримуючись. Я не втручалася, але десь глибоко згадувала себе: мені було лише двадцять, коли я народила його. Сама, без підтримки, я жертвувала молодістю, економила на всьому, навіть на відпочинку. Лише кілька років тому Дмитро подарував мені путівку до Карпат — тоді я вперше побачила гори. Я ні про що не жалкую, але мрія про онуків завжди жила в мені.
А зараз переді мною стояла Оксана з Мишком. Її голос тремтів, але вона говорила впевнено: «Довго не наважувалася вам сказати, але Мишко — ваша родина. Ви маєте право знати про нього. Я нічого не прошу, виховую його сама. Ось мій номер. Якщо захочете зустрітися — подзвоніть».
Вона пішла, залишивши мене в хаосі думок. Я одразу ж подзвонила Дмитру. Він був у такому ж шоці. Ледве згадав, що колись зустрічався з Оксаною. Вона казала, що вагітна, але він тоді заявив, що не впевнений, чи це його дитина. Після цього вона зникла, і він не переймався. Його слова ранили мене. Мій син, якого я виростила з такою любов’ю, відмахнувся від можливого батьківства, наче то дрібниця.
Дмитро наполягав: він нічого не знав про дитину і сумнівався, чи справді Мишко — його син. «Чому вона мовчала шість років? — сердився він. — Це дивно!» Я намагалася згадати, коли вони розійшлися. Він пригадав, що це було в серпні. Мої сумніви зростали: раптом Оксана бреше? Але образ Мишка, його великих очей і сором’язливої посмішки, не йшов із голови.
Набравшись мужності, я подзвонила Оксані. Вона розповіла, що Мишко народився у березні. На моє питання про тест ДНК вона відповіла рішуче: «Я знаю, хто батько, і тестів робити не будемо». Додала, що її батьки допомагають, і вона сама дбає про сина. Він цього року йде до школи, а вона працює, щоб його забезпечити. У її голосі була спокійна сила.
«Олена Миколаївна, якщо хочете бачити Мишка — я не проти, — сказала вона. — Якщо ні — я зрозумію. Я знаю від Дмитра, як вам було важко виховувати його самій. Тому вирішила, що ви повинні знати про онука. Це єдина причина, чому я прийшла».
Я поклала трубку, відчуваючи, як світ розколюється на двоЯ взяла телефон і набрала номер Оксани, бо вже зрозуміла — не маю права втратити шанс пізнати свого онука.
