Повертаючись з роботи, втомлена, як завжди, я занурилася в думки про вечерю та завтрашню нараду. Раптом почула за спиною голос:
Вас звати Ольга Бойко?
Я обернулася. Переді мною стояла молода жінка з хлопчиком років шести. В її тоні була нерішучість, але погляд впевнений.
Мене звати Наталка, сказала вона. А це ваш онук, Іванко. Йому вже шість.
Спочатку я подумала, що це жарт. Ні жінка, ні дитина мені не були знайомі.
Вибачте, але… ви, мабуть, помилилися? ледь вимовила я.
Наталка продовжила впевнено:
Ні, я не помиляюся. Ваш син батько Іванка. Довго мовчала, але ви маєте право знати. Я нічого не вимагаю. Ось мій номер. Якщо захочете побачити його телефонуйте.
Залишивши мене в шоці, вона пішла. Я стояла на тротуарі, стискаючи в руці той папірець. Подзвонила своєму єдиному синові, Андрію.
Андрію, ти знав Наталку? У тебе є дитина?
Мамо, ну… Це було несерйозно. Вона була дивною, потім заявила, що вагітна. Не знаю, чи правда. Вона зникла. Навряд це мій син.
Його слова збентежили мене. Я завжди вірила йому. Виростила сама, працювала на двох роботах, щоб він мав краще життя. Він став поважним фахівцем, але сім’ї не створив. Я часто казала йому про дітей, мріяла стати бабусею. І ось нізвідки з’являється онук.
Наступного дня я подзвонила Наталці. Вона не здивувалася.
Іванкові шість. Він народився у квітні. Ні, тестів я робити не буду. Я знаю, хто його батько. Ми розійшлися ще до її народження. Не шукала Андрія раніше, бо справлялася сама. Допомагали батьки. У нас усе добре. Я прийшла тільки заради Іванка він має знати свою бабусю. Якщо хочете бути в його житті будьте. Ні я зрозумію.
Я поклала трубку й довго мовчала. З одного боку сумніви сина. З іншого у погляді Іванка було щось знайоме. Його посмішка. Рухи. А може, це просто моє бажання стати бабусею?
Тієї ночі я дивилася у вікно, згадуючи, як провожала Андрія до школи, наші спільні обіди, його перший клас. Невже він справді покинув вагітну жінку? А може, ця дитина й не його?
І все ж, незважаючи на все, мене обіймало незрозуміле тепло при думці про Іванка. І гнів на себе за ці сумніви. Адже я ж не вимагала доказів, коли народився Андрій. Чому вимагаю їх від Наталки? Чому не можу просто повірити?
Я не прийняла рішення. Не подзвонила їй знову. Але щоразу, проходячи тією вулицею, пильно оглядала обличчя. Не знаю, чи Іванко мій онук. Але не можу забути. Бабусина мрія не вмирає так легко. Можливо, колись я наберу той номер. Хоч би просто побачити хлопчика, який назвав мене «бабусею».
Буває, родина це не кров, а серце. І прийняття невідомого може принести найкращі дива.
