Васька. Знову у вічному засланні… Втретє за своє коротке кошаче буття. Чи то йому так “щастить”, чи то світ такий жорстокий незрозуміло.
Щойно цей рудий хворач відзначив свій перший день народження, а вже три родини змінили одна одну. Причому передача відбувалася за класикою: спочатку ніби гостинно, з обіймами та шурхотом пакетиків із Віскасом, а потім якось різко, мов набридло!.
Цього разу все було особливо пафосно: узяв його господар під пахву й поніс у двір, аж почувалася якась зневіра. Дійшов до великого зеленого бака біля підїзду на Оболоні, киданув Васька, а сам дременув геть. Щоб не тряс мозок: Мур-мур, повернись, господарю! А Васько й не збирався бігти. Погляд у господаря був як у бухгалтера перед видачею зарплати в гривнях, яких ледь вистачає на тариф за тепло. Все! Крапка! Засудили його просто за подряпаний оцей самий модний диван, куплений за купою гривень.
Дружина господаря цілий серіал влаштувала: Ай-ай-ай, диван же шкіряний! Подряпав! Наші гроші на вітер! І вирок був очевидний ще до вручення. А чоловік як завжди: Так, люба, ти права.
А правда ось у чому: кота навіть на прощання не погладили, не сказали людському пробач. Просто як відро з шкарлупами старого вареника винесли.
Васько стоїчно зітхнув, поліз у сміття, дістав парочку прогірклих шматків курятини ну теж делікатес, за нашими мірками, і сів біля бака, милуватися сонцем. Світило велике, жовте, як копійка ще тих часів, коли шоколадку можна було купити за гривню.
Останні промінчики літа, осені, зими Ледь пригріли, розігнали льодок навколо нього, але в душі крига лишилася. А далі вечір, ніч, мороз з вітром улаштували для рудого екстрим. Куди бігти? В який гуртожиток записатися? Ото й укрився у купі ще рудішого, сухого листя під каштаном. Спочатку трусився так, що зуби ледь не випадали, а потім… загорнувся клубком і навіть уявив, що ковдра. Вітер з крижаною крупою наростив йому панцир на шерсті, але серед холоду і пустки зявилося якесь тепло Хтось там, в глибині, шепотів: Спи, мурчику, спи… все минає…
І прислухався наш Васько: може, справді вже час кудись спочити, чого боротися, якщо завтра знову той самий холод, голод і повний провал? Краще вже тихо закрити очі, щоб ніхто не турбував. Ліхтарі на проспекті загорілися один за одним такі давні знайомі. Тільки тепер не з вікна квартири, а прямісінько з купи листя. В ту ж мить його тужливий погляд впіймала дівчинка років семи з рудими кісками, прям як в нього.
Тату, дивись! Там хтось є! дернула батька за рукав.
Та де вже… побігли додому, льодовий палац у нас, не в лісі, тато мотнув головою, благаючи долю хоч раз дочекатися ложки борщу під ковдрою.
Дівчинка не вгомонювалася:
Я бачила світло! Отам, у листі!
Який ще світильник у купі старого листя?! тато знизав плечима, але б на щось надіявся…
Підбігла вона, а вже й докопалася до нього до того рудого клубка.
Тату! Дивись! кричить, а тато вже поруч.
Кицю, залиш того котика він уже як холодець. Не будемо ж додому носити…
Та він живий, я світло бачила в його очах! наполягає дитина.
Ну а чого з дітьми сперечатися тату, зітхнувши, все-таки підняв замерзлого героя. Притулив до вуха, шукає чи бється там те мале сердечко, доки Васько вже майже з усім погодився і поринав у сон.
Аж тут знайома пісня! Світло в його очах! знову дівчинка, настирлива, як сусідка з восьмого поверху.
Та яке світло? буркнув тато, але куртку зняв, кітка загорнув, і попленталися додому на пятий, бо більше нікуди.
Донечка біжить поряд:
Таточку, швидше, його треба рятувати!
Вікно їхньої квартири спалахнуло жовтим світлом немов сигнал SOS на весь Київ. Васька купали у великій мисці, напували теплим молоком із справжнім медом (бо ж українська дитина інакше не може), а дівчинка, наче медсестра в лікарні, шепотіла:
Ти лише живи Чуєш? Живи!
І крижані капельки танули з його шерсті, і десь там, під рудою шкірою, танув лід. Трохи згодом Васька вже лежав на фірмовому пледі, уважно спостерігаючи, що то за сімейні дебати тато і донька, які носять за ним цеберки води, а він мружиться від теплого світла лампи.
А десь з вулиці, з-під того самого каштану, хтось стояв у старій куртці і з посмішкою. Хто знає? Може, то був янгол-охоронець український, серйозний, але по-доброму іронічний?
Все, що міг, зробив… буркнув він собі під ніс. Світло штука така Не кожен бачить, не кожен втримати здатен.
А Васько, дивлячись у ці великі добрі очі рудої дівчинки, про сенс людського буття не думав. Він про котяче мріяв. Головне щоб тепло. І світло.
Підтримайте Васька: поставте сердечко та напишіть у коментарях, якби ви назвали нового героя? Бо ж третій раз вигнали, а тепер по-справжньому знайшли.
