Колись давно, коли ще не згасала память про те, що сталося, мене згадували як про крихітного котика, якого вигнали тричі за коротке життя. Не щастило йому, ніби під крилами недобрих дол.
Лише один рік йшов по світу, а вже тричі його змушували залишати оселю. Спершу передавали з руки в руку, потім просто винесли надвір, залишивши у старому бетонному баку для сміття, і втікли, аби він не зміг знайти дорогу додому. А він і не шукав.
Все зрозумів одразу, коли погляд чоловіка Олександра Петріва здався безжальним. Його дружина, Ганна Петрівна, розплакалася, коли Васько підстрибнув і підчепив новий шкіряний диван дорогий, навіть за гривні. Вона вже ухвалила вирок, а чоловік? Олександр завжди погоджувався без питань.
Під пахвою він взяв однорічного котика, що лишився сам, і попрямував до смітника в сусідньому дворі. Васько не кинувся за ним, бо у його очах читався вже вирок. Він міг простого «прощайте», погладити на прощання, попросити вибачення але щось не вийшло по-людськи. Ніби відро сміття розсипалося.
Зітхнув кіт і спробував знайти в смітті щось їстівне, підхапавши старі шматочки курки. Вийшовши, сів біля великого зеленого баку, дивився на сонце. Мружився, не відводячи погляду; тепле світло обіймало його, і йому здавалося, ніби усе в цьому колі останнє сонячне проміння літа, осені, зими, що лишилося в світі, розтануло, лишивши в душі крихітну крижину холод.
Вечір і ніч були крижаними після заходу сонця. Вітер і мороз розкинулися по вулиці, а рудий кіт, що притулося до старого дуба, замерзав, не знаючи, куди сховатися. Знайшовши купу пожухлих листя, він згорнувся клубочком. Спершу тремтів, потім, коли вітряна крижина застигла на його рудаму шерсть, відчув тепліший подих: якийсь далекий голос нашіптував добрі слова, що втішали і кликали заплющити очі, забути про всі біди.
«Згорнись ще, і спи. Спи, спи, спи», шепотів він, і тепло розтікалося по задубілому тілу. Це було просте: здатися, і все пройде, і настане спокій, а образи розтануть. Васько востаннє зітхнув і погодився. Навіщо боротись? Завтракало холодом і голодом, і лише бажання закрити очі назавжди, не відкривати їх знову.
Ліхтарі на вулиці спалахнули десь у далекій частині Києва, і Васько востаннє поглянув на їхнє мерехтливе світло, яке часто милував зі свого вікна. Рудий кіт вперше ввібрав це світло у себе, і його очі розсвітліли темряву, що згасала.
Той крихітний вогник привернув увагу маленької рудоволосої дівчинки, що йшла додому з татом. Вона смикнула його за рукав і крикнула:
Там! сказала вона, у листі хтось є.
Нічого там немає, здригнувся від холоду її тато, йдемо швидше, я змерз.
Він намагався відвести її від великої купи листя, а дівчинка, рудоволоса Роксолана, знову смикнула його плечем.
Я бачила світло, повторила вона.
Світло в купі листя? здивувався тато. Це неможливо.
Але дівчинка вже стояла біля верхнього шару, розірвала його і виявила перед собою крихітного рудого кота.
Тато! закричала вона.
Я ж бачила. Це він, відповіла вона, підносячи обмерзле тіло.
Залиш його, сказав тато. Він уже помер, не будемо нести мертвого кота додому.
Він не мертвий, заперечила Роксолана, я знаю, я бачила світло в його очах.
Тато, знизавши плечима, підняв кота і намацався, чи бється серце. А Васько так і мріяв про сон, який зліпив його повіки, наповнюючи тіло теплом. Усередині голос шепотів:
«Спи, спи, спи Не розплющуй очі».
Той дитячий голос, тоненький, продовжував повторювати: «Світло в його очах». Котика охопило питання: чому його так мучать, чому не дають спокійно заснути?
Він ледве розплющив очі, щоб бачити, хто зараз заважає. Раптом прозвучав дитячий крик:
Ось! сказав голос. Ось! Я ж казала, ти бачив? Світло!
Яке світло? здивувався той, знявши куртку, загорнувши в неї руде тіло і прямував до будинку.
Донька Роксолана бігла поруч, кличучи:
Тату, татко, поспішай! Йому холодно!
Вони зникли у підїзді, а вікна пятого поверху засяяли. Васько вмився теплою водою, отримав гаряче молочко, а дівчина тихо прошепотіла:
Не вмирай, будь ласка.
Лід на його шерсті танув, і в його душі розтанув холод. Великий рудий кіт спостерігав, як батько з донькою доглядають його. Тепер він дійсно відчував тепло не від батарей, а від маленького дитячого серця.
Ззовні стояв той, хто іноді приходить на допомогу, спостерігаючи за вікнами, що світилися, і шепотячи:
Все, що можу. Все, що можу.
Він задумався і додав:
Світло не кожен бачить. І не кожен, хто його бачить, може зберегти.
А Васько, дивлячись на рудоволосу дівчинку, не думав про велич людини. Він думав про своє: про світло в її очах, що розтопило крижину в його душі.
