Мурчика вигнали. Знову. Вже третій раз за його недовге життя. Долю він мав нелегку.
Лише рік минув, а він встиг побувати у трьох родинах. Ну як побувати спершу його передавали, немов непотрібний предмет, а потім Потім просто винесли надвір, відійшли подалі від хати й опустили у сміттєвий бак. Щоб не знайшов дорогу назад. Але він і не шукав.
Все зрозумів одразу. По виразу обличчя чоловіка. Дружина його дуже засмутилась, коли Мурчик подряпав новий шкіряний диван. Дуже дорогий. Вона й винесла вирок. А чоловік? Що чоловік? Він завжди з усім погоджувався.
Взяв під пахву однорічного кота і пішов до смітника у сусідньому дворі. Мурчик навіть не спробував бігти за ним. Бачив той вирок у його очах і знав усе марно.
Міг би хоч по-людськи попрощатися погладити, вибачитися. Але ні. Наче відро сміття висипав і пішов.
Мурчик зітхнув, порпаючись у відходах у пошуках їстівного. Знайшов кілька застиглих шматочків курки, перекусив, виліз із бака та сів поруч. Дивився на сонце, хоча йому було яскраво. Не відвертався. Від того великого сяйва йшло тепло, і це йому подобалось.
Ті промені були останніми літніми, осінніми, зимовими. Невелике потепління, що розтопило крижаний наліт на землі. Але не в його душі.
Ніч настала холодна. Вітер і мороз взялись за свою справу. Рудий кіт замерзав. Не знав, куди йти, тому знайшов купу жовто-рудого листя й зарився в ньому, згорнувшись клубком. Спочатку тремтів, але потім
Потім, коли вітер обмерзлою крихтою схопив його шерсть, йому раптом стало тепліше. Тремтіння минуло. Якийсь голос у глибині душі шепотів добрі слова, що заколисували його:
“Згорнись ще й спи. Спи, спи, спи”
І тепло розливалось по його тілу. Все було так просто варто лише здатися, і біль пройде. Настане спокій. Образи та прикрощі зникнуть.
Мурчик останній раз зітхнув і погодився. Навіщо боротися? На що сподіватися? Адже завтра його чекатиме той самий холод, той самий голод.
Вуличні ліхтарі спалахнули десь вдалині. Він підвів останній погляд на їхнє світло колись він дивився на нього з вікна. Тепер це була його остання втеча від темряви.
Саме цей вогник і помітила маленька дівчинка з русявим волоссям. Вона йшла додому з татом і раптом смикнула його за рукав:
Там сказала вона. Там у листі хтось є.
Нема там нікого, буркнув тато, кутаючись у пальто. Йдемо, холодно.
Я бачила. Бачила світло.
Світло у купі листя? скривився він. Не буває такого.
Але дівчинка вже розгортала верхній шар і натрапила на нього. На рудого кота.
Тату! скрикнула вона. Я ж казала!
Хто це? тато здивовано нахилився.
Він живий! дівчинка намагалася підняти закоченіле тіло.
Залиш його, сказав тато. Він уже мертвий.
Ні! заперечила вона. Він живий! Я бачила світло в його очах!
Світло в очах кота? тато знизав плечима, але все ж узяв тіло на руки, шукаючи ознаки життя.
А Мурчику так хотілося спати. Тепло обіймало його, а голос усередині наказував:
“Спи, не розплющуй очі”
Але тоненький дитячий голосок не вгавав:
Світло! Він живий!
“Чому вони мене турбують? Чому не дають спокійно заснути?” думав кіт.
Він насилу відкрив очі.
Ось! скрикнула дівчинка. Бачиш? Знову світло!
Тато здригнувся, але зняв куртку й обережно загорнув у неї кота.
Швидше, тату! дівчинка бігла поруч. Йому ж холодно!
Вони зникли у підїзді, а незабаром у вікні пятого поверху засвітилося світло.
Мурчика купали у теплій воді, поїли грілим молоком. Дівчинка не відходила від нього, шепочучи:
Тільки не вмирай, будь ласка
І лід у його душі розтанув.
Великий рудий кіт дивився на них із здивуванням. Він відчував справжнє тепло не від батареї, а від маленького дитячого серця.
А зовні, у морозній темряві, стояв Він. Той, хто іноді приходить на допомогу.
Все, що можу прошептав Він, дивлячись на світло у вікні. Світло бачать не всі. І не кожен, хто побачить, зможе його врятувати.
А Мурчик, дивлячись у русяві очі дівчинки, не думав про людську велич. Він бачив світло. Світло, яке врятувало його.
Іноді найменше світло може розтопити навіть найглибший лід у душі.
