Остапе Дмитровичу, знову запізнилися! голос водія автобуса звучав по-доброму, та в ньому чулося легке невдоволення. Вже втретє за цей тиждень біжите за мною, як на пожежу.
Пенсіонер у потертій зеленій куртці стояв важко дихаючи, тримаючись рукою за поручень. Сиві пасма стирчали у різні боки, окуляри сповзли аж на самий кінчик носа.
Вибачайте, Михайле нарешті перевів подих дідусь, дістаючи з кишені мяті гривні. То мабуть годинник відстає А може, це я вже став зовсім розсіяний
Михайло Сергійович досвідчений водій під пятдесят, засмаглий від постійної їзди по чернівецькому маршруту. За кермом він понад два десятки літ, майже кожного пасажира знає в обличчя. А цього дідуся він виділяв з-поміж інших: завжди чемний, спокійний, щоденно сідає рівно в один і той же час.
Та годі, сідайте вже скоріше. Куди їдемо?
Як і щодня, Михайле Сергійовичу. До цвинтаря.
Автобус рушає з місця. Остап Дмитрович займає своє незмінне місце третій ряд від водія, біля віконця. В руках у нього зношений пакет з маленьким пластиковим відерцем, рушничком та свічками.
У салоні ще мало людей робочий день тільки розпочинається. Декілька студенток жваво обговорюють щось своє, чоловік у костюмі втуплений в смартфон. Так було завжди.
Скажіть, Остапе Дмитровичу, заговорив Михайло у дзеркало, не важко вам щодня до цвинтаря так їздити?
Куди ж подінуся, тихо одказує Остап Дмитрович, не зводячи очей з вікна. Марічка моя там спочиває вже майже два роки. Я їй присягнув жодного дня не пропускати.
Михайло відчув клубок у горлі. Сам одружений, дружину свою любить. Навіть думати не хоче про таке
А здалеку доводиться їхати?
Та ні, хвилин тридцять автобусом і я на місці. Пішки було б важко: вже не ті роки, ноги не слухаються. А з пенсії якраз вистачає оплатити дорогу.
День проходить за днем. Остап Дмитрович постійний пасажир ранкового рейсу. Михайло звикає, починає навіть чекати на нього. Якщо дідусь затримується водій трохи зачекає.
Не треба ж мене підстерігати, якось каже Остап Дмитрович, вловивши, що автобус чекає саме на нього. Графік є графік.
Не турбуйтеся, відмахується Михайло. Дві хвилини погоди не зроблять.
Якось ледве світає, а Остапа Дмитровича немає. Михайло споглядає у дверцята може, поспішає, а ні рушає далі. Наступного дня знову його немає. І ще день.
Ой, Михайле, а де той дідусь що на цвинтар завжди їздив? питає кондукторка, Галина Павлівна. Не видно кілька днів.
Немає щось його задумливо відповів водій. Може, захворів, а може, рідня яка приїхала
Щось тягнуло Михайла серцем. Він до цього дідуся звик, здавалось, він частина того маршрутного ранку із своєю чемною дякую та сумною посмішкою.
Минув тиждень Остапа Дмитровича немає. Тоді Михайло, використавши обідню перерву, поїхав на кінцеву зупинку біля Берковецького кладовища.
Добридень, звернувся він до жінки-сторожа біля воріт. Тут літній чоловік щодня ходив, Остап Дмитрович, вже чудо як сивий, в окулярах постійно, завжди з пакетом. Не траплялось бачити його останнім часом?
А! Так, знаю його щодня, як на роботу, до дружини своєї приходив.
І вже тиждень, як не було?
Так, не зявляється. Якось адресу лишав живе десь поруч. Вулиця Грушевського, будинок 17. А ви йому хто?
Я водій автобусний. Щодня його возив.
Будинок 17 по вулиці Грушевського типова пятиповерхівка, облуплена фарба на підїздах. Михайло піднімається на другий поверх, дзвонить у перші ліпші двері.
Відкриває чоловік під пятдесят, суворий на вигляд.
Вам кого?
Я шукаю Остапа Дмитровича. Автобусом його кожен день возив.
А, дідусь із четвертої квартири, обличчя сусіда стає добрішим. Так його ж у лікарню на Франка забрали. Тиждень тому з інсультом.
Михайло відчув, як земля йде з-під ніг.
А в якій лікарні, не знаєте?
У міській, на Франка, здається. Казали тяжко було, але ніби трохи краще.
Після зміни Михайло їде до лікарні. Запитує у сестри дізнається, що Остап Дмитрович у шостій палаті.
Ви йому хто? цікавиться медсестра.
Просто знайомий зніяковіло знизує плечима чоловік.
Тільки не збуджуйте його, слабенький ще.
Остап Дмитрович лежить біля вікна, обличчя бліде, рука на ковдрі. Побачивши Михайла, спочатку не впізнає. Потім очі розширюються від здивування.
Михайле?.. Це ж ви? Як тут опинилися?
Та шукав вас, ніяково усміхається, виставляючи на тумбочку пакет з яблуками й апельсинами. Не зявлялися, занепокоївся
Ви через мене турбувалися? у погляді старого щось вологе блищить. Хто я такий
Як хто? Мій щоденний пасажир. Уже звик до вас щоранку чекаю.
Остап Дмитрович мовчки зводить очі до стелі.
А на кладовищі Вже одинадцять днів не був. Вперше з тих пір, як Марічка пішла. Дав їй слово не пропускати.
Не журіться, Дмитровичу, дружина ваша пробачить. Хвороба діло не просте.
Вам легко казати Я кожного разу їй розповідав, як мешканці села, про погоду. Тепер лежу тут, і вона одна там
Михайло дивиться, як мучиться людина, і рішення дозріває саме собою.
А хочете, я сам до Марічки навідаюся? До дружини вашої. Передам, як ви у лікарні, що скоро поправитеся і знову прийдете
Дідусь обертається до нього, з ніби дитячою надією у зболілих очах.
Ви б змогли? Для чужої людини?
Який же ви чужий? посміхається водій. Ми з вами вже як родичі щодня бачимося.
У неділю Михайло справді прямує на цвинтар. Знаходить могилу на світлині молода жінка з добрими словянськими рисами. «Гунько Марія Іванівна. 1951-2022».
Спершу трохи незручно, та потім слова знаходяться самі:
Доброго дня вам, пані Маріє. Я Михайло, водій маршрутки. Ваш чоловік щодня до вас їздив Тепер у лікарні лежить, але вже набирається сил. Дуже передає, що любить і що незабаром навідає вас
Говорю ще трохи який гарний чоловік Остап Дмитрович, як скучив за нею, який вірний. Почуваюся ніяково, та щось серцем підказує правильно роблю.
У лікарні знаходжу дідуся за склянкою чаю. Виглядає свіжішим.
Був я там, коротко киваю. Усе розповів, як просили.
Як там? ледь тримтить голос.
Порядок. Квіти свіжі, усе чисто, доглянуто. Вона точно чекає на вас.
Сльози тихо котяться Остапу Дмитровичу по щоках.
Дякую, синочку Спасибі
Через два тижні дідусь повертається додому. Михайло підвозить його сам, не чекаючи подяки.
Завтра бачимося? питає, коли зупиняється біля дому.
Обовязково, киває Остап Дмитрович. О восьмій ранку, як і завжди.
І отаким все залишилося: у будні маршрутний автобус, у вихідні Михайло власною машиною везе старого на цвинтар. Часом і свою дружину Олену бере з собою вже подружились.
Знаєш, Олено, якось каже Михайло вдома, раніше думав, що робота це просто розклад, пасажири Аж доки не зрозумів: кожен у цьому автобусі живе своїм життям а ми навіть не здогадуємося, що там у кожного за душею.
Добре, що ти так, мяко посміхається дружина. Оце і є по-людськи.
А Остап Дмитрович якось їм каже:
Ви знаєте, після того як Марічка пішла, все життя зупинилося. Я думав чи потрібен ще комусь на світі А воно, бачте, не все одно людям. Отож, значить, ще є для чого жити.
***
А як гадаєте ви: чи доводилося вам зустрічати простих людей, які роблять справжні дива у нашому непростому світі?
