Мене звуть Олена, мені 42 роки. У мене є син — Дмитро. Йому недавно виповнилося шістнадцять. І хоч я все життя намагалася бути для нього доброю матір’ю, сьогодні він не хоче чути навіть мого голосу. Називає мене зрадницею, яка кинула родину. А все через те, що колись я пішла від його батька — і з того дня в його очах я стала ворогом.
З Олегом ми прожили разом чотирнадцять років. Все почалося, як у мільйонів: кохання, весілля, народження дитини, спільні мрії та щасливі дрібниці. Але з часом почуття згасли, а замість партнерства залишилися лише обов’язки. Ми перетворилися на чужинців під одним дахом. Жили, немов сусіди: він — у своєму світі, я — у своєму. Жодної підтримки, жодної щирої розмови. Дім став тихим полем битви, де кожне слово боліло гірше ніж лезо.
Коли я зустріла Тараса, не планувала нічого. Просто вперше за роки відчула, що мене хтось бачить, чує, поважає. Він став для мене променем у темряві. І я наважилася. Вирішила піти. Не втекти, не зрадити, а звільнити себе — і, як мені тоді здавалося, дати шанс усім нам бути щасливими по-новому.
Але реальність виявилася жорстокою.
Олег лютився. І, звісно, використав найсильніший козир — Дмитра. Він категорично заборонив мені забирати сина, а коли я спробувала поговорити з хлопцем, почула:
— Я залишаюся з татом. Він справжній. А ти — зрадниця.
Я не могла забрати його силою. Не мала морального права. Залишалося лише сподіватися, що з часом він зрозуміє.
Я сумлінно перераховувала грощі щомісяця. Інколи — двічі. Купувала подарунки, допомагала з одягом, лікуванням. Олег невдовзі звільнився і припинив працювати. Спочатку казав, що шукає себе. Потім — що здоров’я підводить. А весь цей час жив на мої перекази. І вмовляв Дмитра, що мати відвернулася від них, що я скупиться на гривні, поки вони ледве зводять кінці з кінцями.
А тим часом я бачила в соцмережах, як батько балує сина: дорогі кросівки, навушники, доставлена їжа, подорожі. Спочатку раділа — хай у дитини буде все. Але згодом стало зрозуміло: Олег просто маніпулював мною та грошима.
Тарас, мій теперішній чоловік, запропонував інше. Він сказав:
— Олено, ти не зобов’язана утримувати дорослого чоловіка. Ці кошти можна покласти на рахунок для Дмитра — на його майбутнє, навчання, квартиру. А не на розваги, щоб його батько сидів вдома, а ти надривалася.
Я довго вагалася. А потім наважилася. Подзвонила Олегу й сказала, що більше не переказуватиму гроші на його картку. Що пора йому взяти на себе частку відповідальності. Що я відкрила рахунок на ім’я сина — і все, що раніше відправляла їм, тепер переказуватиму туди. На його майбутнє.
Відповідь була передбачуваною. Погрози, образи, шантаж. Олег заявив, що подасть на мене до суду за неуплату аліментів. Але я знала: юридично він нічого не доведе — офіційної роботи в нього не було роками, а гроші я надсилала добровільно, без судових рішень.
Та навіть усвідомлюючи свою правоту, відчувала себе переможною. Бо найгірше — не сварки, не звинувачення. Найгірше — погляд власної дитини. Крига в очах.
— Ти нас кинула. І навіть грошей пожаліла, — почула я в трубці.
Я намагалася пояснити, що не відмовилася від нього. Що все роблю для нього. Але Дмитро вже не чув. Він уже зробив вибір. Він обрав батька. Або — ілюзію, яку той намалював.
Тепер я живу з відчуттям, що для рідної дитини стала чужою. Кожного вечора думаю: чи був у мене шанс вчинити інакше? Чи варто було йти, якщо все закінчилося так?
Та я знаю: це була боротьба за моє життя. І зараз я не дозволяю собі зламатися. Я все ще його мати. Я все ще люблю його. І все ще вірю, що одного дня він пізнає правду. Не мою версію. А ту, що сама проллє шлях до його серця. Коли він подорослішає. Коли побачить, як усе було насправді.
Я не чекаю подяки. Просто чекаю, що він одного разу знову назве мене «мамо». Без гніву. Без докорів. А з тим теплом, яке колись втратила.
