— Олю, не треба всього цього. Я одружений і кохаю свою дружину, — промовив він заготовлену фразу.
Іван та Марія прожили разом двадцять два роки. Пристрасть вщухла, стосунки стали рівними та спокійними, більше схожими на звичку. Донька вчилася на другому курсі медінституту. Пішла слідами батьків. Як же інакше, якщо з дитинства чула лише розмови про медицину, ліки та скарги пацієнтів. Ще маленькою любила розглядати будову людського тіла в медичних атласах.
Іван із Марією звернули увагу один на одного на практиці в клініках. Він допоміг їй уперше оглянути пацієнта — молодого чоловіка, який нахабно залицявся до Марії. А за два роки, перед державними іспитами, вони одружились.
Після інституту влаштувались в одну лікарню. Марія — у кардіологію, Іван став хірургом-ортопедом. Сьогодні випав рідкісний випадок — їхні зміни закінчились одночасно, і вони поїхали додому разм.
— Заїдемо в магазин? Вдома немає овочів на салат.
— Може, та й чорт із ним, із салатом? Один день без нього обійдемось. Я втомився. Операція була складна, — сказав Іван, спритно керуючи машиною по завантажених вулицях міста.
— Гаразд, але завтра все одно треба купувати. Висадь мене біля магазину, а сам їдь додому, — запропонувала Марія.
— Ага, а потім ти тягнутимеш важкі пакети, а я почуватимусь винним. Підем разом, — відповів Іван та вирулив на парковку.
Він штовхав візок між стелажами, а Марія складала в нього продукти.
— Я ж казав, — зітхнув Іван, киваючи на переповнений візок біля каси.
— Зате тиждень не треба ходити по магазинах, — Марія лукаво подивилась на чоловіка та чмокнула в повітря. — Ой, хліб забула! — і зникла між полицями.
Іван викладав продукти на стрічку. Місця не вистачало, і пачка макаронів впала на чужі покупки попереду.
Жінка попереду кинула на нього докірливий погляд. Іван вибачився, підняв пачку й не знав, куди її діти.
Вона обернулась і стала вдивлятись йому в обличчя. Майже його зріст, карі очі, зігнуті куточки губ. Висвітлене волосся з темним відростом недбало зібране в «крабик». Коричневий плащ вільно болтався на тонких плечах.
Іван вимушено посміхнувся й відвернувся, шукаючи очима Марію. «Де вона запропала? Ще щось купить, окрім хліба». Знову глянув на жінку. «Чому вона так дивиться? Моя пацієнтка? Не пам’ятаю».
— Ваню, це ти? — раптом спитала вона, і в очах блиснула радість.
— Ми знайомі? Ви були моїм пацієнтом? Вибачте, не впізнав… — пробурмотів Іван.
— Значить, таки став лікарем, як мріяв? — Вона зітхнула. — Я Оля. Ольга Вороненко. — Очі, які ще хвилину горіли від зустрічі, знову погасли.
Іван вдивився. Так, коли вона назвалась, щось знайоме мелькнуло… Оля… Ольга…
— Вороненко?! — У пам’яті промайнув шкільний стадіон, дівчина, що бігла попереду. Розкуйовджені темні коси, метушились за спиною. А він тоді захлинався від її вигляду та не міг наздогнати…
— Що, дуже змінилась? — сумно спитала Ольга, яка вже нічим не нагадувала ту дівчину. — А ти… навіть кращий став, ніж був.
Підійшла Марія й допитливо подивилась на них. Іван так збентежився, що навіть не помітив, які ще продукти вона взяла. Касирка натиснула кнопку, і стрічка поповзла.
Іван отямився першим.
— Це моя колишня однокласниця, Ольга Вороненко. А це моя дружина Марія.
Марія оглянула Ольгу з цікавістю, а та нечемно відвернулась. Ольга розрахувалась, взяла пакет і відійшла до дверей, але не вийшла.
«Чекає на мене? Оце вже занадто. Дізналась, що я лікар, і вирішила поскаржитись на здоров’я?»
— Ване, картка в тебе? — відвернула його Марія.
Він розрахувався, узяв пакети й пішов до виходу. Ольга відчинила перед ним двері. «Незручно. Навіщо вона це робить?»
Усі троє вийшли на ґанок.
— Ти де живеш? — звернулась Ольга до Івана, ігноруючи Марію. — У батьків?
— Ні, поруч із ними. Спеціально купили квартиру ближче, щоб частіше навідуватись. А ти?
— А я… — вона махнула рукою кудись убік. Розмова не клеїлась. — Рада була зустріти тебе. Я піду? — Вона дивилась на нього, немов чекала дозволу.
Але він мовчав. Ольга розвернулась і пішла.
— Вона була в тебе закохана? — спитала Марія в машині. — Ти ніколи не розповідав.
— Ні, це я був у неї закоханий, — зізнався Іван. — Але вона вибрала місцевого футбольного «короля», Колю Броваренка.
— Мені здається, побачивши тебе, вона зрозуміла помилку. Я ревную, — пожартувала Марія.
— Та годі. Що зрозуміла, що ні — мені все одно. Не шкодую.
Вночі Іван довго не міг заснути. Згадував молодість, себе — того закоханого хлопчиська, що страждав від безвідповідної любові.
«Вона змінилась. Ми всі однолітки. Марії нВона зникла з його життя так само раптово, як і з’явилась, а Іван ще довго тримав у шухляді стару шкільну фотографію, перш ніж викинути її разом із спогадами про минуле.
