Оксана глянула на екран телефону. Стефанія надіслала запрошення до спільного чату: «Дівчата, чекаю на вас у суботу о 18:00 у кафе «Калина». Буде цікаво!»
Оксані тридцять років. Двоє дітей, донька Яна та син Тимко. Розлучення. Офісне крісло, яке пам’ятає її спину краще, ніж будь-який чоловік за останні два роки. І ось це запрошення, від якого вона зраділа.
— Тимку, не бігай коридором! Яно, вдягни шкарпетки, холодно! — гукнула Оксана, затиснувши телефон плечем.
На іншому кінці лінії Стефанія щебетала про сюрпризи та караоке.
— Оксано, ти прийдеш? Обіцяю, буде класно, і без твоїх цих слів: «у мене діти».
Оксана хмикнула.
— Твої діти. Твої проблеми. Твоє розлучення. Твій вік… Я подумаю, — відповіла вона.
У суботу Петро, колишній чоловік, запізнився на дві години, він приходив до дітей на вихідні. Яна плакала, бо хотіла, щоб мама заплела їй волосся «як у принцеси», а Тимко сховав лівий черевик. Коли Оксана нарешті застебнула блискавку на єдиній сукні, яка ще не виглядала мішкувато, годинник показував майже шосту вечора.
— Поїду. Хоча б на годину.
У кафе грала музика. Дівчата з бухгалтерії вже пригубили шампанське, а Марина з відділу продажів розповідала про свого нового молодого чоловіка з такою інтонацією, ніби захищала диплом на тему «Моє щастя, яке ви всі повинні бачити».
Стефанія побачила Оксану, скрикнула й кинулася обійматися.
— Ти прийшла! Яка ти гарна! Сідай, зараз торт принесуть.
Оксана присіла за стіл, узяла келих із соком. Слухала. Кивала. Усміхалася в потрібних місцях.
Лена з суміжного відділу, висока блондинка з вічно невдоволеним обличчям, нахилилася до неї:
— А твій де?
— У розлученні. Уже рік, — рівно сказала Оксана.
— Ой, вибач. Я не знала. Дітям тяжко, мабуть.
Оксана допила сік. Заграла повільна музика, знайома. Когось запросили танцювати. Оксана залишилася сидіти. До неї підсіла Стефанія, винуватиця вечора, уже трохи напідпитку й від того неприродно серйозна.
— Оксано, ти чого сумна?
— Я не сумна. Я втомлена.
— Це одне й те саме, коли тобі тридцять із двома дітьми й колишнім, який приходить тільки за графіками.
Оксана здивувалася такій точності.
— Ти теж розлучена, чи що?
Стефанія засміялася:
— Ні. Але я уважна. Слухай… Я попросила співака заспівати одну пісню. Для тебе.
Оксана не зрозуміла, але кивнула.
Хлопець біля мікрофона взяв акорди. І раптом полилося щось старе, що крутили по радіо, коли Оксана вчилася в інституті. Пісня, під яку вони з Петром цілувалися на лавочці біля гуртожитку. Дурні вірші про «ніколи не говори прощавай». Оксана закрила обличчя руками. Не від сорому. Від того, що хтось згадав, якою вона була. До «твоїх дітей».
— Я не замовляла цю пісню, — прошепотіла вона.
Стефанія знизала плечима:
— Може, це він сам. Може, ти йому сподобалася. Ти хоч іноді дивишся в дзеркало, Оксано.
Вона не дивилася. Але зараз підвела очі. Хлопець біля мікрофона всміхався. Незнайомий. Молодий. Нічого не знаючий про її життя. Оксана витерла щоки серветкою, узяла келих із шампанським і усміхнулася у відповідь. Не тією черговою офісною усмішкою, а справжньою.
Потім вона відправила Петру повідомлення: «Я затримаюся. На ніч дітей залишаю в тебе. Це не обговорюється».
І видихнула. Уперше за довгий час повними грудьми.
Торт принесли рівно о дев’ятій. Оксана з’їла два шматки й не порахувала калорії. Стефанія шепнула на вухо:
— Знаєш, я запросила тебе, тому що ти єдина, хто не обговорював мій звіт на плануванні.
— Твій звіт був нормальним, — знизала плечима Оксана.
— Ось саме. Ти єдина, хто взагалі слухає. А не вдає.
Додому Оксана повернулася в дванадцятій годині. Порожня квартира пахла тишею. Спочатку хотілося заплакати від того, що Тимкові шкарпетки не розкидані по коридору, а заколка Янки не валяється на кухні.
Але потім вона зняла сукню, заварила чай, увімкнула ту саму пісню в навушниках. І зрозуміла, що дім — це не тільки шум маленьких ніг. Це ще й оця тиша, у якій можна нарешті почути себе.
— А непоганий був вечір, — подумала Оксана й заснула з усмішкою.
А вранці прийшло повідомлення з незнайомого номера: «Ви сьогодні будете на презентації? Я той самий співак із кафе — Денис. Можна пригостити кавою? Просто так, без причини».
Оксана подивилася на телефон і набрала: «Буду. Каву чорну, без цукру. І дякую за пісню».
Перші два тижні все було як у кіно. Денис зустрічав Оксану після роботи з букетом. Він співав для неї в кафе, коли було мало людей, і дивився так, ніби вона єдина жінка у світі. Оксана танула. І пропадала.
Спочатку раз на тиждень. Потім через день. Потім мати перестала приховувати невдоволення.
— Оксано, ти дітей на кого кидаєш? У мене свої справи. У тебе робота, між іншим.
— Мамо, я тебе благаю, Тимко вже спить, Яна уроки зробила. Я на дві години.
— На дві години вона… Усю тиждень на дві години. Знаю я ці «дві години». Чоловік? — Оксана мовчала.
— І звідки він? Із того кафе? — мати підтисла губи. — Ресторанний співак… Оксано, ти розумна дівчина, у тридцять років із двома дітьми хапаєшся за будь-кого, хто ласкаво подивиться. Тільки вони всі на один копил. Сьогодні тобі один співає, завтра інший.
— Мамо, припини! — Оксана кинула сумку на диван. — Ти його не знаєш.
— А ти… скільки ти його знаєш… місяць? Два? Уже кого-кого, а чоловіків я за своє життя набачилася, — вона грюкнула дверима.
Денис був іншим. Він пам’ятав, як звати Яну й що Тимко боїться темряви. Він казав, що не проти дітей, що він подумає, як вони можуть влаштувати життя.
Оксана майже повірила.
Того вечора вона вирішила зробити сюрприз. Денис сказав, що буде виступати до десятої, а потім вільний. Оксана залишила дітей у матері, та закачала очі, але не відмовила, і поїхала в кафе без запрошення. Вона увійшла до залу. Усміхнулася знайомому бармену. Подивилася на сцену.
Дениса там не було.
Він стояв біля колони й танцював. Не вальс, а просто дуркував, але в ритм музиці з гарною жінкою. Високою. Худою. В облягаючій сукні, яка коштувала, як Оксанина зарплата за місяць у гривнях. Її волосся було ідеально вкладене, сміх гучний і вільний.
Денис сміявся теж. А потім узяв її за руку, і вони зникли за дверима з табличкою «Службовий вхід».
Оксана стояла посеред залу. Хтось зачепив її плечем, вибачився. Музика грала далі.
— Усі вони на один копил — згадала слова матері.
Вона розвернулася й вийшла. Не грюкнула дверима. Не заплакала. Просто сіла в таксі й назвала адресу… Біля під’їзду стояв Петро. У старій куртці, із синцями під очима, злий і скуйовджений.
— Оксано! Ти чому на телефон не відповідаєш? Мати твоя мені дзвонить уже пів години! Батько в лікарні. Інфаркт. Вона дітей залишила вдома, а мене попросила приїхати до них.
Оксана схопилася за серце.
— Що? Як? Він же…
— Я не знаю як. Викликай таксі. Я з дітьми посиджу.
Вона тремтячими пальцями набрала номер матері. Та ридала в трубку.
— Тато в реанімації. Приїжджай негайно.
— Я вже їду. Мамо, він викарабкається?
— Лікарі нічого не кажуть.
Усю ніч вони з матір’ю просиділи в лікарняному коридорі. О восьмій ранку з дверей вийшов стомлений лікар.
— Криза минула. Ваш чоловік міцний. Ще б пів години, не ручався б. Але тепер усе буде добре. Спокій, дієта, жодних стресів.
Мати розридалася. Оксана обійняла її, і вони так стояли дві жінки, які ледь не втратили головного чоловіка у своєму житті. На зворотному шляху в таксі Оксана дивилася у вікно. Світанкове сонце пробивалося крізь панельні будинки. Вона згадала, як Денис гладив її по щоці, обіцяв море й подорожі. Смішно. Море… А батько лежав у реанімації, поки вона була в кафе.
— Досить із мене божевільних гулянок.
Удома був Петро, теж не спав, видно по його вигляду.
— Петю, — тихо сказала вона. — Дякую тобі, що приїхав, що був поруч із дітьми.
Петро мовчав хвилину. Потім заговорив незграбно, як завжди, коли йшлося про почуття.
— Оксано, я без тебе… Дітям потрібен батько. І не тільки на вихідні. Загалом, давай з’їдемося. Заново, як колись. Ти втомилася. Діти сумують. І я сумую за домом, за твоїм бурчанням, якщо я не зняв взуття.
Оксана засміялася крізь сльози.
Вона підійшла до чоловіка й уткнулася в його плече. Взяла його за руку. Шорстка, знайома, тепла долоня. Не та, яка брала мікрофон і обіцяла море. А та, яка тримала коляску, міняла колеса в її машині.
— Давай спробуємо, — сказала Оксана. — Але якщо ти знову не будеш мити за собою чашку, я приб’ю тебе подушкою.
— Домовилися.
Діти вибігли з кімнати, Тимко повис на Петрі, закричав: «тато!». Яна спочатку відвернулася, але потім усе ж підійшла й тихо сказала:
— Ти залишаєшся? Надовго?
Петро присів навпочіпки:
— Назавжди, Яночко. Якщо ви мене приймете.
А ввечері, коли діти заснули, Петро мив посуд, Оксана дістала телефон і видалила листування з Денисом. Жодного повідомлення так і не прийшло.
— Мати була права, — подумала Оксана. — Але вона не права в одному. Не в тридцяти справа. Не в дітях. І не в розлученні. А в тому, кого обираєш. Я обирала гарні обіцянки. А треба було втомлені очі й брудну чашку в раковині.
Вона підійшла до Петра, обійняла зі спини, уткнулася носом у плече.
— Що? — запитав він.
— Нічого. Просто добре, що ти вдома, — і це було більше, ніж усі пісні світу.
