Юля подивилася на екран телефона. Катя прислала запрошення в загальний чат: «Дівчата, чекаю вас у суботу о 18:00 в кафе «М’ята». Буде весело!»
Юлі тридцять років. Двоє дітей, донька Яна й син Тимко. Розлучення. Офісне крісло, яке пам’ятає її спину краще, ніж будь-який чоловік за останні два роки. І ось це запрошення, від якого вона зраділа.
— Тимку, не бігай по коридору! Яно, вдягни шкарпетки, холодно! — гукнула Юля, затискаючи телефон плечем.
На тому кінці дроту Катя щебетала про сюрпризи й караоке.
— Юль, ти прийдеш? Обіцяю, буде класно, і без твоїх от цих слів: «у мене діти».
Юля фиркнула.
— Твої діти. Твої клопоти. Твоє розлучення. Твій вік… Я подумаю, — відповіла вона.
У суботу Павло, колишній чоловік, запізнився на дві години, він приходив до дітей на вихідні. Яна плакала, бо хотіла, щоб мама заплела їй коси «як у принцеси», а Тимко сховав лівий черевик. Коли Юля нарешті застібнула блискавку на єдиній сукні, яка ще не виглядала мішкувато, годинник показував майже шосту вечора.
— Поїду. Хоча б на годину.
У кафе грала музика. Дівчата з бухгалтерії вже пригубили шампанське, а Марина з відділу продажів розповідала про свого нового молодого чоловіка з такою інтонацією, ніби захищала диплом на тему «Моє щастя, яке ви всі повинні бачити».
Катя побачила Юлю, верескнула й кинулася обійматися.
— Ти прийшла! Яка ти красива! Сідай, зараз торт принесуть.
Юля присіла за стіл, взяла келих із соком. Слухала. Кивала. Усміхалася в потрібних місцях.
Олена із суміжного відділу, висока блондинка з вічно невдоволеним обличчям, нахилилася до неї:
— А твій де?
— У розлученні. Уже рік, — рівно сказала Юля.
— Ой, вибач. Я не знала. Дітям важко, напевно.
Юля допила сік. Заграла повільна музика, знайома. Когось запросили танцювати. Юля залишилася сидіти. До неї підсіла Катя, винуватиця свята, уже трохи напідпитку й від того неприродно серйозна.
— Юль, ти чого сумна?
— Я не сумна. Я втомлена.
— Це одне й те саме, коли тобі тридцять із двома дітьми й колишнім, який приходить тільки за графіками.
Юля здивувалася такій точності.
— Ти теж розлучена, чи що?
Катя засміялася:
— Ні. Але я уважна. Слухай… Я попросила співака заспівати одну пісню. Для тебе.
Юля не зрозуміла, але кивнула.
Хлопець біля мікрофона взяв акорди. І раптом полилося щось старе, що крутили по радіо, коли Юля навчалася в інституті. Пісня, під яку вони з Павлом цілувалися на лавці біля гуртожитку. Дурні вірші про «ніколи не кажи прощавай». Юля закрила обличчя руками. Не від сорому. Від того, що хтось згадав, якою вона була. До «твоїх дітей».
— Я не замовляла цю пісню, — прошепотіла вона.
Катя знизала плечима:
— Може, це він сам. Може, ти йому сподобалася. Ти хоч іноді дивишся в дзеркало, Юль.
Вона не дивилася. Але зараз підняла очі. Хлопець біля мікрофона усміхався. Незнайомий. Молодий. Нічого не знаючий про її життя. Юля витерла щоки серветкою, взяла келих із шампанським і усміхнулася у відповідь. Не тією черговою офісною усмішкою, а справжньою.
Потім вона відправила Павлу повідомлення: «Я затримаюся. На ніч дітей залишаю в тебе. Це не обговорюється».
І видихнула. Вперше за довгий час повними грудьми.
Торт принесли рівно о дев’ятій. Юля з’їла два шматки й не порахувала калорії. Катя шепнула на вухо:
— Знаєш, я запросила тебе, тому що ти єдина, хто не обговорював мій звіт на планерці.
— Твій звіт був нормальним, — знизала плечима Юля.
— Ось саме. Ти єдина, хто взагалі слухає. А не вдає.
Додому Юля повернулася в дванадцятій годині. Порожня квартира пахла тишею. Спочатку хотілося заплакати від того, що Тимкові шкарпетки не розкидані по коридору, а заколка Янки не валяється на кухні.
Але потім вона зняла сукню, заварила чай, увімкнула ту саму пісню в навушниках. І зрозуміла, що дім — це не тільки шум маленьких ніжок. Це ще й оця тиша, у якій можна нарешті почути себе.
— А непоганий був вечір, — подумала Юля й заснула з усмішкою.
А вранці прийшло повідомлення з незнайомого номера: «Ви сьогодні будете на презентації? Я той самий співак із кафе — Денис. Можна пригостити кавою? Просто так, без приводу».
Юля подивилася на телефон і набрала: «Буду. Кава чорна, без цукру. І дякую за пісню».
Перші два тижні все було як у кіно. Денис зустрічав Юлю після роботи з букетом. Він співав для неї в кафе, коли було мало людей, і дивився так, ніби вона єдина жінка у світі. Юля танула. І пропадала.
Спочатку раз на тиждень. Потім через день. Потім мати перестала приховувати невдоволення.
— Юлько, ти дітей на кого кидаєш? У мене свої справи. У тебе робота, між іншим.
— Мамо, благаю тебе, Тимко спить уже, Яна уроки зробила. Я на дві години.
— На дві години вона… Усюди на дві години. Знаю я ті «дві години». Чоловік? — Юля мовчала.
— І звідки він? Із того кафе? — мати підтиснула губи. — Ресторанний співак… Юлю, ти розумна дівчина, у тридцять років із двома дітьми хапаєшся за будь-кого, хто лагідно подивиться. Тільки вони всі на одну колодку. Сьогодні тобі один співає, завтра інший.
— Мамо, припини! — Юля кинула сумку на диван. — Ти його не знаєш.
— А ти… скільки ти його знаєш… місяць? Два? Уже кого-кого, а чоловіків я за своє життя надивилася, — вона грюкнула дверима.
Денис був іншим. Він пам’ятав, як звати Яну й що Тимко боїться темряви. Він говорив, що не проти дітей, що він подумає, як вони можуть влаштувати життя.
Юля майже повірила.
Того вечора вона вирішила зробити сюрприз. Денис сказав, що буде виступати до десятої, а потім вільний. Юля залишила дітей у матері, та закотила очі, але не відмовила й поїхала в кафе без запрошення. Вона зайшла в зал. Усміхнулася знайомому бармену. Подивилася на сцену.
Дениса там не було.
Він стояв біля колони й танцював. Не вальс, а просто дуркував, але в ритм музиці з красивою жінкою. Високою. Худою. В облягаючій сукні, яка коштувала, як Юлина зарплата за місяць. Її волосся було ідеально вкладене, сміх гучний і вільний.
Денис сміявся теж. А потім узяв її за руку, і вони зникли за дверима з табличкою «Службовий вхід».
Юля стояла посеред залу. Хтось зачепив її плечем, вибачився. Музика грала далі.
— Всі вони на одну колодку — згадала слова матері.
Вона розвернулася й вийшла. Не грюкнула дверима. Не заплакала. Просто сіла в таксі й назвала адресу… Біля під’їзду стояв Павло. У старій куртці, із синцями під очима, злий і скуйовджений.
— Юлю! Ти чому на телефон не відповідаєш? Мати твоя мені дзвонить уже пів години! Батько в лікарні. Інфаркт. Вона дітей залишила вдома, а мене попросила приїхати до них.
Юля схопилася за серце.
— Що? Як? Він же…
— Я не знаю як. Викликай таксі. Я з дітьми посиджу.
Вона тремтячими пальцями набрала номер матері. Та ридала в трубку.
— Тато в реанімації. Приїжджай зараз же.
— Я вже їду. Мамо, він викарабкається?
— Лікарі нічого не говорять.
Усю ніч вони з матір’ю просиділи в лікарняному коридорі. Вісім годині ранку з дверей вийшов утомлений лікар.
— Криза минула. Ваш чоловік міцний. Ще б пів години, не ручався б. Але тепер усе буде добре. Спокій, дієта, жодних стресів.
Мати розридалася. Юля обійняла її, і вони так стояли дві жінки, які мало не втратили головного чоловіка у своєму житті. На зворотному шляху в таксі Юля дивилася у вікно. Світанкове сонце пробивалося крізь панельні будинки. Вона згадала, як Денис гладив її по щоці, обіцяв море й подорожі. Смішно. Море… А батько лежав у реанімації, поки вона була в кафе.
— Досить із мене божевільних гулянок.
Вдома був Павло, теж не спав, видно по його вигляду.
— Пашо, — тихо сказала вона. — Дякую тобі, що приїхав, що був поруч із дітьми.
Павло мовчав хвилину. Потім заговорив незграбно, як завжди, коли йшлося про почуття.
— Юль, я без тебе… Дітям потрібен батько. І не тільки по вихідних. Загалом, давай з’їдемося. Заново, як раніше. Ти втомлена. Діти сумують. І я сумую за домом, за твоїм бурчанням, якщо я не зняв взуття.
Юля засміялася крізь сльози.
Вона підійшла до чоловіка й уткнулася в його плече. Взяла його за руку. Шорстка, знайома, тепла долоня. Не та, яка брала мікрофон і обіцяла море. А та, яка тримала коляску, міняла колеса в її машині.
— Давай спробуємо, — сказала Юля. — Але якщо ти знову не будеш мити за собою чашку, я приб’ю тебе подушкою.
— Домовилися.
Діти вискочили з кімнати, Тимко повис на Павлові, закричав: «тато!». Яна спочатку відвернулася, але потім усе ж підійшла й тихо сказала:
— Ти залишаєшся? Надовго?
Павло присів навпочіпки:
— Назавжди, Яночко. Якщо ви мене приймете.
А ввечері, коли діти заснули, Павло мив посуд, Юля дістала телефон і видалила листування з Денисом. Жодного повідомлення так і не прийшло.
— Мати мала рацію, — подумала Юля. — Але вона не має рації в одному. Не в тридцяти справа. Не в дітях. І не в розлученні. А в тому, кого вибираєш. Я вибирала гарні обіцянки. А треба було втомлені очі й брудну чашку в раковині.
Вона підійшла до Павла, обійняла зі спини, уткнулася носом у плече.
— Що? — спитав він.
— Нічого. Просто добре, що ти вдома, — і це було більше, ніж усі пісні світу.
