За пана взялася
Крапля води падала з крана точно в центр присохлої яєчні — тік-тік-тік.
Олена завмерла біля раковини, стискаючи в руці губку. Вчорашня пательня дивилася на неї докірливо, облямована жовтими плямами та крихтами хліба. Поряд висіла тарілка з розмазаним маслом, чашка з кавовим обідком, ніж, липкий від варення.
Андрій вже поїхав на роботу у своїй потертій “Таврії”, залишивши після сніданку звичний натюрморт. Все це терпляче чекало її рук, як і щоранку останні три роки.
«Знову», — подумала Олена й автоматично відкрутила кран. Гаряча вода зашипіла, збиваючи піну на дні пательні. Вона змочила губку, видавила на неї краплю засобу й взялася за роботу.
Три місяці тому вона вперше попросила Андрія допомогти з посудом. Він тоді здивовано підняв брови, ніби вона запропонувала йому розписати Софійський собір або вивчити японську.
— Олен, та це ж дрібниці, — сказав він, не відриваючись від телевізора, де йшов футбол. — П’ять хвилин — і готово.
П’ять хвилин. Щоранку. Щовечора. Олена намилювала губку, миттєво підраховуючи: за рік ці «дрібниці» складаються у тридцять годин чистого часу. Цілий робочий тиждень над раковиною.
Пательня піддалася не одразу. Присохлий жир вимагав зусиль, шкрябання, терпіння. Жовток врісся у тефлонове покриття, залишивши жовті смуги. Вона терла вперті плями й згадувала вчорашній вечір: як Андрій розвалився на дивані зі телефоном після вечері, гортаючи соцмережі, поки вона сама розбирала наслідки їхньої спільної трапези.
— Андрію, — обережно покликала вона, намагаючись не звучати докірливо, — може, сам помиєш свою тарілку?
Він не відірвався від екрана. Великий палець машинально гортав стрічку — обличчя, котики, меми.
— Зараз… — промовив розсіяно, навіть не глянувши на неї. — Ти ж бачиш, який у мене день був.
День. У нього завжди був «якийсь день». Проєкти горіли, клієнти дзвонили, начальство вимагало звіти. А в неї що — відпустка? Курорт? Олена теж працювала — хоч і у невеликій бухгалтерії, хоч і не за такі гроші, але вісім годин на день, як усі люди.
Вона поставила чисту пательню у сушарку й взялася за чашку. Кавова гуща розмокла, перетворившись на буру кашицю. Вона терла фарфор жорсткою стороною губки, розуміючи, що справа не у самій посуді — десять хвилин роботи. Справа в тому, що Андрій просто не помічав її праці.
Для нього брудні тарілки зникали самі собою, а чисті матеріалізувалися у шафі за чарівним помахом. Як білизна у пральній машині ставала випрасуваними сорочками. Як продукти у холодильнику перетворювалися на гарячу вечерю. Як пил зникав з меблів, а підлога ставала чистою без швабри.
У його світі домашній побут існував як даність — як електрика у розетці чи вода з крана. Натиснув вимикач — є світло. Відкрив кран — тече вода. Прийшов додому — чисто, смачно пахне, усе на місцях.
— Мені потрібна допомога, — сказала вона через тиждень, коли він залишив у раковині не просто тарілку, а цілий казанок від борщу. Трилітровий емальований казанок із присохлими до стінок залишками супу. — Не грошима, не подарунками. Просто… щоб ти помічав, що я роблю. І допомагав.
Андрій відірвався від ноутбука, де щось друкував для роботи. На обличчі щира плутанина, майже образа.
— Та що тут такого? Хвилинна справа! У мене проєкт горить, клієнти з вчора дзвонять, а ти через якийсь казанок…
Хвилинна справа. Олена дивилася на його обличчя — відкрите, трохи роздратоване, абсолютно щире — і розуміла: він дійсно не бачить проблеми. Не вдає, не прикидається. Впевнений, що миття посуду займає хвилину.
Напевно, у нього в голові був приблизно такий розрахунок: сполоснув тарілку під краном — тридцять секунд, потеребив губкою — ще тридцять. Разом — хвилина. Він не враховував, що спочатку треба звільнити раковину від вчорашніх залишків, відкрити воду, дочекатися, поки вона нагріється, взяти чисту губку, видавити мийний засіб. ПІ з того дня Андрій завжди мив свою тарілку одразу, а по вихідних вони сміялися над тим, як він колись дістав дитячий набір із зайчиками.
