Я вчора звільнилася.
Без заяви. Без двотижневого попередження.
Я просто поставила на стіл тарілку з тортом, схопила свою стару сумку й вийшла з квартири доньки.
Моя «роботодавиця» власна донька, Ярослава.
А зарплатою протягом всіх тих років я вважала любов.
Та вчора мені наснилося дивне прозріння: в фінансовому балансі нашої сімї моя любов нічого не варта перед блиском новенького ґаджета.
Мене звуть Ганна. Мені шістдесят чотири.
У документах я пенсіонерка, колись була медсестрою, живу біля лісу, у сірій хаті на окраїні.
А насправді я і водійка, і кухарка, і прибиральниця, і домашня вчителька, і психологиня, і невідкладна допомога для двох онуків: Маркіяна (9 років) і Трохима (7 років).
Я – та, яку в селі називають просто «бабуся».
Памятаєте українське прислівя: «Дитину виховує вся громада»?
У сучасних українських містах цю «громаду» скоротили до однієї виснаженої бабусі, яка живе на заварній каві, глідних краплях та пігулках від спини.
Ярослава працює у маркетингу.
Її чоловік, Володимир, у банку.
Вони, здається, добрі, принаймні я звикла себе в цьому переконувати.
У них завжди брак часу, вічний забіг. Садок дуже дорого. Школа ще складніше. Гуртки суцільна головоломка. Коли народився Маркіян, вони дивились на мене, як потопаючі на рятівне коло.
Мамо, нам не під силу няня, тоді казала Ярослава крізь сльози. Ми не довіряємо чужим. Тільки тобі.
І я погодилася.
Бо не хотіла бути тягарем.
Тому стала підпорою.
Мій день починається о 5:30.
Я їду до них, варю кашу тільки «ту саму», бо Трохим не їсть швидку. Збираю малих, везу їх у школу. Повертаюсь, мию підлогу, якої не бруднила, та туалет, який не використовувала. Потім школа, гуртки, англійська, футбол, домашня робота.
Я бабуся режиму.
Бабуся «не можна».
Бабуся правил.
А ще є Світлана.
Світлана мама Володимира. Живе у новому будинку біля річки. В неї натягнуте обличчя, новенька автівка, кругосвітні подорожі.
Світлана бачить онуків двічі на рік.
Вона не знає, що у Маркіяна алергія.
Не знає, як заспокоїти Трохима, коли той плаче через складну задачу.
Вона ніколи не прала блювоту з дитячого сидіння.
Світлана бабуся «так».
Вчора Маркіяну було девять.
Я готувалася декілька тижнів. Грошей майже не було, але хотіла подарувати справжнє. Три місяці плела йому важку ковдру, бо він погано спить. Вибирала улюблені кольори. Вкладала у кожен вузлик любов.
І спекла справжній торт не з суміші, а з духмяних яблук і меду.
О 16:20 пролунав дзвінок у двері.
Світлана влетіла, мов буря дорогі парфуми, укладка, блискучі пакети.
Де ж мої козаки?!
Внуки майже відштовхнули мене, щоб підбігти до неї.
Бабусю!
Вона сіла на диван, з пакета витягнула щось з блискучою наліпкою.
Не знала, що вам подобається, тож взяла найновіше, сказала она.
Два ігрових планшети. Найдорожчі.
Без обмежень, підморгнула. Сьогодні мої правила!
Діти розгубилися від щастя. Про торт забули, про гостей теж.
Ярослава із Володимиром сяяли.
Світлано, та ви перебільшуєте… сказав Володимир, наливаючи їй келих бордо. Ви їх балуєте.
Я стояла з ковдрою в руках.
Маркіянчику… Я теж маю для тебе дарунок і торт готовий
Він навіть не глянув.
Не зараз, бабусю. Я проходжу рівень.
Я ж всю зиму плела
Він зітхнув:
Бабусю, ковдри нікому не треба. Світлана подарувала планшети. Чому ти завжди така нудна? Ти тільки їжу й одяг приносиш.
Я глянула на дочку.
Чекала, щоб втрутилася.
Ярослава ніяково засміялася:
Мамо, не ображайся. Він ще малий. Звісно, планшет цікавіший. Світлана «весела бабуся». А ти ти щоденна.
Бабуся щоденна.
Як щоденний рушник. Щоденна пробка. Потрібна але невидима.
Я хочу, щоб Світлана жила тут, вставив Трохим. Вона не змушує робити домашку.
Тоді в мені щось відвалилось.
Я склала ковдру, поклала на стіл. Зняла фартух.
Ярослава. Я все.
Що ти маєш на увазі? Торт порізати?
Ні. Все.
Я взяла сумку.
Я не техніка, яку можна вимкнути. Я твоя мати.
Мамо, ти куди?! закричала вона. В мене завтра семінар! Хто забере дітей?
Не знаю, сказала я. Може, продасте планшет. Або нехай «весела бабуся» залишається.
Мамо, ти нам потрібна!
Я зупинилася.
В цьому і вся біда. Я вам потрібна. Але ви не бачите мене.
Я вийшла.
Сьогодні прокинулася о девятій.
Зварила каву. Сиділа на ганку.
І вперше за багато років не боліла спина.
Я люблю онуків.
Але більше не хочу бути безкоштовною служницею, замаскованою під «родину».
Любов це не самознищення.
А бабуся не ресурс.
Якщо потрібна бабуся режиму нехай шанують режим.
А поки що
Мабуть запишуся на танці. Кажуть, саме так чинять «веселі бабусі».
