У маленькому селі на півдні України, де родини жили з кількох гектарів землі та важкої праці на будмайданчиках, мешкав вдівець Іван Петренко батько, чиє серце було сповнене мрій про краще майбутнє для своїх доньок. Сам він навчився читати лише завдяки курсам лікнепу в молодості, тож єдиною його надією було, що його двійнята, Оксана та Марічка, отримають освіту й життя, гідніше за його.
Коли дівчатка виповнилося десять років, Іван ухвалив рішення, яке змінило їхню долю. Він продав усе, що мав: хату з соломяним дахом, невелику ділянку землі та навіть свій старий велосипед єдиний спосіб заробити, перевозячи дрібні вантажі. З невеликими заощадженнями він повів Оксану й Марічку до Києва, рішучий дати їм справжній шанс.
Він брав будь-яку роботу: носив цеглу на будовах, розвантажував ящики на ринку, збирав макулатуру та пластик працював вдень і вночі, щоб оплатити навчання та їжу для доньок. Навіть коли був далеко, він робив усе, аби їм нічого не бракувало.
«Хай мені важко, думав він, аби тільки вони мали майбутнє».
Але життя в місті було жорстоким. Спочатку Іван ночував під мостами, накриваючись шматком брезенту. Часто він віддавав свій вечері, щоб доньки зїли хоча б солоний рис і варені овочі. Він сам штопав їхній одяг і прав шкільну форму його грубі руки тріскали від мила та крижаної води взимку.
Коли дівчатка плакали за матірю, він лише міцно обіймав їх, приховуючи власні сльози, шепочучи:
«Я не можу бути вашою мамою але я буду всім іншим, що вам потрібно».
Роки напруженої праці далися взнаки. Одного разу він знепритомнів на будівництві, але, згадавши очі Оксани та Марічки, сповнені надії, зібрав усі сили й піднявся. Він ніколи не показував їм своєї втоми завжди зустрічав їх усмішкою. Вночі, під слабким світлом лампи, він намагався читати їхні підручники, вивчаючи літери, аби допомогти із завданнями.
Коли вони хворіли, він бігав вулицями, шукаючи лікарів, витрачав останні гривні на ліки позичав, якщо треба, аби вони не страждали.
Його любов була вогнем, що грів їхній скромний дім у кожній біді.
Оксана й Марічка старанно вчилися, завжди були першими у класі. Як би бідно вони не жили, Іван не переставав повторювати:
«Вчіться, доньки. Ваше майбутнє моя єдина мрія».
Минуло двадцять пять років. Іван, тепер уже похилий, з сивим волоссям і тремтячими руками, ніколи не переставав вірити в своїх дітей.
Аж одного дня, коли він лежав на ліжку в їхній орендованій кімнаті, Оксана та Марічка повернулися сильні, сяючі жінки у бездоганних пілотських мундирах.
«Тату, взяли вони його за руки, ми хочемо тебе десь відвезти».
Збентежений, Іван пішов за ними до машини а потім до аеропорту того самого місця, куди він показував їм у дитинстві, стоячи біля іржавої огорожі, і казав:
«Якщо одного дня ви будете в цих мундирах це буде моє найбільше щастя».
І ось тепер він стоїть перед величезним літаком, обіймаючи своїх доньок тепер пілотів національної авіакомпанії України.
Сльози покотилися по його зморщених щоках, коли він пригорнув їх.
«Тату, прошепотіли вони, дякуємо. За твої жертви сьогодні ми летимо».
Люди в аеропорту були зворушені: скромний чоловік у потертих сандалях, якого його доньки з гордістю вели до літака. Пізніше Оксана й Марічка розповіли, що купили для батька новий будинок. Вони також заснували стипендію його імені, щоб допомагати дівчатам із великими мріями таким, як колись вони самі.
Хоч і зір у нього з віком послабшав, усмішка Івана ніколи не сяяла яскравіше. Він стояв рівно, дивлячись на своїх доньок у блискучих мундирах.
Його історія надихнула всю країну. Звичайний робітник, що латав форму під слабким світлом, виховав доньок, які тепер підкорюють небеса. І врешті, любов підняла його на висоти, про які він колись навіть не смів мріяти.
