В маленьком селі на півдні України, де родини виживали завдяки невеликим ділянкам землі та важкій роботі на будівництвах, жив вдівець Тарас Коваленко. Його серце було сповнене мрій про краще майбутнє для його доньок. Сам він навчився читати лише завдяки вечірнім курсам у молодості, тому єдиною надією для нього було, щоб його двійнята, Оксана та Марічка, отримали освіту та вирвалися з бідності.
Коли дівчатка виповнилося десять років, Тарас ухвалив рішення, яке змінило їхнє життя. Він продав усе, що мав: хату з соломяним дахом, невелику ділянку землі та навіть свій старий велосипед єдиний засіб, який дозволяв йому підробляти, перевозячи вантажі. З невеликими заощадженнями він перевіз Оксану та Марічку до Києва, рішуче налаштований дати їм шанс.
Він взявся за будь-яку роботу: носив цеглу на будівництвах, розвантажував ящики на ринку, збирав макулатуру та пластик працював і вдень, і вночі, аби оплатити навчання та їжу для доньок. Він завжди був поруч, навіть коли не міг бути з ними, і робив усе, щоб вони ні в чому не потребували.
«Нехай мені важко, думав він, аби тільки вони мали майбутнє».
Але життя в місті було жорстоким. Спочатку Тарас ночував під мостами, накриваючись шматком брезента. Багато вечорів він пропускав вечерю, аби дівчата могли зїсти хоча б солону кашу з вареними овочами. Він навчився латати їхній одяг і прати шкільну форму його грубі руки тріскали від мила та крижаної води взимку.
Коли доньки плакали за матірю, він лише міцно обіймав їх, приховуючи власні сльози, і шепотів:
«Я не можу стати для вас мамою але я буду всім іншим, що вам потрібно».
Роки наполегливої праці залишили свій слід. Одного разу він знепритомнів на будівництві, але, згадавши очі Оксани та Марічки, сповнені надії, зібрав усі сили й піднявся. Він ніколи не показував їм свого втомлення завжди зустрічав їх усмішкою. Вночі, при слабкому світлі ліхтаря, він старався читати їхні підручники, вивчаючи літеру за літерою, аби допомогти з домашніми завданнями.
Коли вони хворіли, він бігав вулицями у пошуках лікаря, витрачаючи останні гривні на ліки позичав гроші, якщо треба, аби вони не страждали.
Його любов була тим вогнем, що грів їхній скромний дім у кожній скруті.
Оксана та Марічка були відмінницями, завжди першими у класі. Якби не було важко, Тарас не переставав повторювати:
«Вчіться, доньки. Ваше майбутнє моя єдина мрія».
Минуло двадцять пять років. Тарас, тепер старий і немічний, з сивим волоссям і тремтячими руками, ніколи не переставав вірити в своїх доньок.
Аж одного дня, коли він відпочивав на ліжку в орендованій кімнаті, Оксана та Марічка повернулися сильні, сяючі жінки у бездоганних пілотських формах.
«Тату, сказали вони, беручи його за руки, ми хочемо взяти тебе з собою».
Збентежений, Тарас пішов за ними до машини а потім до аеропорту того самого місця, куди він показував їм у дитинстві, крізь іржаві ґрати, кажучи:
«Якщо колись ви носитимете цю форму це буде моя найбільша радість».
І ось він стоїть перед величезним літаком, оточений своїми доньками тепер пілотами національної авіакомпанії України.
Сльози котилися по його зморщених щоках, коли він обіймав їх.
«Тату, прошепотіли вони, дякуємо. За твої жертви сьогодні ми літаємо».
Люди в аеропорту були зворушені цією сценою: скромний чоловік у поношеному взутті, якого з гордістю вели його доньки. Пізніше Оксана та Марічка розповіли, що купили для батька новий будинок. Вони також заснували стипенді
