– Та ти з глузду з’їхав? – Соломія кинула серветку на стіл, мало не вдаривши келих вина. – Запрошувати її сюди, до нашого дому!
– Сонечку, заспокойся, – Олесь нервово поправив краватку. – Нічого страшного. Звичайна робоча нарада.
– Робоча? – голос Соломії різко піднявся. – О десятій вечора? Зі шпальтами свічок та шампанським?
– Обговорювали новий проєкт…
– Який проєкт, Леську? З цією… Мар’яною?
Олесь відвів погляд. На столі доглядали рештки вечері – він так старався вареники з вишнею змайструвати, щоб дружині приємно зробити. А тепер усе пішло прахом через один нерозважливий дзвінок.
Соломія схопилася зі столу, нервово кружачи кухнею. Сорок три роки, а виглядала на тридцять із гаком – струнка, доглянута. Олесь не раз хвалився приятелям, що йому щастить із дружиною.
– Послухай мене уважно, – вона зупинилася навпроти його уперши руки в боки. – Я не лайдачка, хоч ти й вважаєш. Ця дівчина дзвонить тобі щодня, ти затримуєшся на роботі, приходиш із духами, як у неї з полиці.
– Соломіє, ну це ти завищуєш…
– Завищую? – вона дістала телефон. – А це що? П’ятнадцять дзвінків від неї лише сьогодні!
Олесь зблід. Забув, що Соломія через спільний акаунт бачить усі сповіщення на його телефоні.
– Вона з роботи дзвонила…
– З роботи! – Соломія гірко засміялася. – У суботу, неділю, північ! Яка така невідкладна справа?
Олесь мовчки вертів виделкою. Двадцять два роки шлюбу, і дружину в такому стані він ще не бачив. Навіть коли грошей бракувало, коли хворіла її мати, Соломія справлялася гідно. А зараз – була на межі.
– Леську, – голос тихішав, але у ньому ловився біль, – я ж бачу. Ти в неї закохався.
– Ні, – він похитав головою, але й сам почув брак переконання.
– Не бреши! Собі не бреши! Я ж тебе двадцять два роки знаю. Ти сяєш, коли вона дзвонить. Очі палають, коли на роботу збираєшся. А як приходиш…
Соломія не договорила, але Олесь здогадався. Додому він повертався похмурим, дратівливим. Дім здався йому нужденним поруч із офісом, де працювала Мар’яна.
– Соломіє, давай спокійно, – попросив він.
– Про що? – вона сіла навпроти. – Що ти змінився? Що мене більше не помічаєш? Що вже місяць ми не розмовляємо від душі?
Олесь уважно глянув на дружину. Коли востаннє цікавився її справами? Коли запитував, як пройшов день? Усі думки займала Мар’яна.
– Вона молода? – тихо спитала Соломія.
– До чого тут це?
– Скільки їй, Леську?
– Двадцять вісім.
Соломія кивнула, ніби прочітувалися її найгірші підозри.
– Зрозуміло. А мені сорок три. Я тобі стара стала.
– Кажеш дурниці.
– Дурниці? – вона підвелася, підійшла до дзеркала в сінях. – Подивись, Леську. Ось ці зморщини коло очей, от це сивину, що щомісяця на тисячу гривень зафарбовую. А вона молода, гарна, без дітей, без клопоту.
– У нас дітей нема, – нагадав Олесь.
– Нема, – погодилася Соломія. – І це моя провина. Не спромоглася тобі їх дати.
– Соломіє, годі…
– Ні! Треба нарешті сказати! П’ятнадцять років відчуваю себе винно
А на порозі свого нового квартирного хаосу Коля раптом згадав, що Тамарина приречена гідність залишається найкрасивішою річчю за всі ці роки, наче квітка кульбаби, що пишається самотньою красою серед асфальту, поки його власне щастя тепер нагадує лише купу розпроданих через “OLX” старих каструль.
