Пізно ввечері пролунав дзвінок по телефону. Я підняла слухавку і почула голос дочки.
— Мамо, це я Кира. У мене біда! Мій чоловік мене вигнав. Завтра вранці я приїду до вас з батьком і оселяюся.
— Послухай, Киро, у тебе більше немає батьків і немає родинного дому.
— Що? — перебила мене дочка, — Що ти сказала?!
Як так, немає дому! Я ж єдина ваша дочка! Маю право на цю квартиру! — експоненціально кричала Кира в слухавку.
— Так, немає тобі квартирки, — спокійно відповіла я, — Ми подарували її Лізі. Тепер тут нею править вона, а ми тебе з батьком не знаємо. Ти нам не дочка.
Більше сюди не дзвони! Втратила все! — вирішально закінчила я розмову. Після того, що зробила Кира, у мене виникало повне право сказати це увесь.
Стоячи біля вікна, раптом згадала, що й моя історія почалася з телефонного дзвінка.
Це «намисто» відбулося кілька років тому. Я з підстрибую від засну як уранці, раптом відчуваю усе тягне до телефону.
— Я слухаю!
Слухаю, як у трубці нещодавно пролунало приглушений стогін.
— Ало, ало, я вас слухаю. Хто це?
— Тетянко, це я, Юлія.
— То що, Юлько, знову мені паніку зажадаєш? Видно ж, який час?
— Видно, ти, Тетянко, але сьогодні я осіла в лікарню. Хочу тільки подати на операцію, але мені страшно за дівчинку. Дуже прошу, тебе з Олексієм, не поставте Оленочку в дитячий будинок.
Моя сестра Юлія завжди була особою фантастичною, багато мрій і нестандартних вчинків. Але цього разу вона зрослася з усіма межами.
Я напружено крутила слухавку, зрозумівши, що сталось щось серйозне, чого я ще не могла осягнути.
— То чому, Юлько, його не казала раніше, а тепер з’явилася? Що з тобою? Куди тебе кладуть?
Юлія більше року тягла власну біль, не звертаючи на неї увагу. Останні місяці болі стацілися, вона сильніше втерлась і худіла. Перед нами стояв страшний діагноз. Потрібна була невідкладна операція, але жінка соромилася розповісти все сестрі.
Та й так насилу з нею підтримувала стосунки, дала гроші, була ніби мати. А тепер знову скидала на плечах свої проблеми і малу доньку.
— Тетянко, якщо операція не допоможе, то все одно прошу, не біли Оленочку, Вона ще дуже маленька.
Ми приїхали через годину в лікарню, операція ще не зіп’ялася, але з Анною ми вже не могли спілкуватися. В коридорі сиділа, стиснута, у малу Олену. Я підійшла і обняла її.
— Мамі буде боляче? — запитала дитина, у березі ридала.
— Ні, мами не почує, вона спатиме.
Через чотири години вийшов лікар і об’явив, що моя молодша сестра померла.
Ми вибрали Олену і прийшли до дому. Я зайшла до кімнати дочки і поповістила, що мама Олени померла, і дівчинка тепер залишиться з нами. Кира подивилася на мене злю до сміртяку і промовчала.
Через десять днів вона викинула Оленині речі з кімнати і заборонила їй проходити до неї.
Розмови з дочкою вийшли важкими. Вона настаючи на власне: «кожен раз буду викидати її речі, якщо знову поселювати до мене». Щоб уникнути сварки, ми дали Олені нашу кімнату, а ми переїхали в зал.
Олена була сиротою. Від Юлії ми так і не дізналися, хто батько дівчинки. Тепер її долею правили ми. Тож ми ніколи не ставили Киру з Оленкою. Вони для нас були дівчатами.
Пройшло час. Кира скінчила інститут і одружила. Її чоловік був багатим і старшим. Й ні те, ні те її не тривожило. Вона швидко зібрала речі і перебрала жити до Віталія.
Через місяць прикрала про весілля.
— Мамо, прошу, аби твоя цією любішкою не приїздила до нас на весілля. Виглядає погано бачити її.
— Киро, так робити не можна. Олена твоя сестра, і щоб її не запросити — це обіцяти нас.
— Вона не буде на моєму весіллі! — категорично відповіла Кира.
— Якщо так, то я з батьком і самі не приїдемо.
— Швидше б! Вже договоорились.
Я плакала, але зібралася з психікою і повідомила про рішення їхати до Криму в якийсь санаторій.
— А як же весілля Кіри? — здивовано запитав батько.
— Ніяке, нас до цього з нетерпінням не запрошували.
— Оленко, допоможи мені знайти санаторій.
— Ми їдемо у відпочинок? — запитала дівчинка.
— Так, дитинко, ми можемо собі нарешті дозволити.
— Ура! — радісно рипнув Олена, кружляючи по кімнаті.
Ми залишилися у трьох. Олена закінчила школу і повинна була йти в інститут. Зробила це блиснуло і стала студенткою архітектурного коледжу. Її мати Юлія була чудовою художницею, яка добре була відома в своїх колах. Ліза йшла за її стопами.
— Або за стопами свого батька, — казав мій батько Олексій, підозрюючи одного відомого міського жителя.
Я на це не звертала уваги. Ліза була нашою дочкою.
Через рік ми відзначали Оленино дівоче. І саме в цей день моєму чоловікові стало погано. Він білявся й втратив свідомість. Викликали швидку допомогу і Олексія відвезли до лікарні.
Лікар сказав нам, що сьогодні ще більше критично. Мій чоловік був хворим, і тільки одне лікарство могло йому допомогти. Врачі могли замовити це лікарство, і він з’явилася через три дні. Проблема виявилася в тому, що за лікарство потрібно було сплатити дуже велику суму.
Ми відчуюли себе байдужими.
Подзвонила Кирі, знаючи, що її чоловік — багатий чоловік і він міг нам допомогти.
Слухавку підняла Кира. Я розповіла їй про наше горе.
— Киро, дочка, я до тебе дзвоню, бо твій батько хворий і дуже потребує одного імпортного ліків. Ціна майже непечатається. Я хотіла б позичити цю суму.
Довга пауза Кири вплинула на мене. Я прагнула повторити запитання, як відповіла вона.
— Добре, мамо, я поговорю з Віталієм, і ви мені перезвоните.
Затяглася довго. Кира перезвонила лише через годину.
— Мамо, мені такого стану. Ситуація у мене така: папа рішав мені купити Седан, супермашину, яку він давав давно. Я не можу відмовити умові, яке він мені поставив. Іль це він купить мені машину, іль ми отримаємо гроші для вас.
— Киро, доченько, ми саме погодимося, дочка не турись.
— Маму, не вигадуй дурня. Коли ви їх отримаєте? В годину через чайник. Значить, цю машину я не зможу отримати своїми очима.
— Ти чуєш, що так говориш, Киро? Смерть батька! Він потрібен в нашій допомогі!
— Я не можу допомогти. Взяття кредит фінально. Тут більше не буде нічого плохого.
Слухавка впала з моїх рук, а я вже збиралася в обморок.
— Тіто Тетяно, що з вами?
Дівчинка підскочила до мене і упирала, навіть як я не впаду. Я плакала риди.
— Послухайте мене, тіто Тетяно, продамо маминої квартири. У мене й справді немає такої тяги жити в ній, п’ять хвилин тягнуться важко. Не турбуйтеся, головне, щоб дядько Олег був живий. Ми виставимо її нижче ринкової ціни, і ви отримаєте аванс, який і передасте лікарям.
— Дівчинко, ми не маємо права так стосуватися до тебе, та це твоя квартира. Що скаже твоя мати, знаючи, що я користуюся твоїм добром.
— Тіто Тетяно, ви ж розумна жінка. Коли тут йшлося про те, що скаже моя мати? Дядько Олег у небезпеці, його життя на краю. Це головне. Маємо прийняти швидкі й мудрі рішення. — нахабно казала Ліза.
Я обняла доньку і не знала, як її подякувати. Так я зрозуміла, що це єдиний шанс врятувати Олексія.
Ми виставили квартиру на продаж у той же день, яка швидко продалася за природну суму.
Купецтво дав аванс, поки оформляли документи, ми оплатили необхідне ліків.
Він приїхав через два дні. Лікарство спрацювало. Наша Олена врятувала життя Олексія. Просто через місяць Олексій зовсім отримавність. Наше щастя не малися межі.
Після того, як Олексій порадився, ми прийняли рішення переоформити квартиру на Лізу. Поїхали до нотаріуса, який переоформив документи на племінницю. Жінка була надзвичайно вдячна. Оснали решта грошей на депозит.
Ми жили разом, дякували Богу за життя, як раптом пролунав нічний звонок.
Це дзвеніла Кира, щоб повідомити, що повертається додому. Віталій її більше страждати і вигнав з дому.
Я відповіла відмовой.
— У нас лиш одна нащадка — Ліза. — відповіла я їй і поклала слухавку.
Через кілька років Ліза одружила. Іван був фермером. У нього був великий будинок у селі. Його дільничок пішов прибуток, і він мав намір відкрити консервний завод.
Дочка запрошувала нас переїхати до неї жити, але ми вирішили, що краще буде, якщо ми будемо навідувати їх раз на тиждень.
Нас завжди зустрічала наша чудова й прибрана кімната. Олексій з Іваном потоваришнили, частенько ходили на рибальство. Олексій чим міг допомагав у розбудові господарства. Ліза зробила проект малого консервного завода. Усі ми жили, душа в душу, великою родиною, хоча і не завжди були разом. Про Киру дочку згадували тільки у день її весілля, саме в цей день ми з Олексієм їхали до Криму в санаторій, саме той, до якого ми з’їхали багато років тому. Квитки нам приготувала Ліза. Іноді вона супроводжувала нас.
Кожного разу я думала, як могла виховати дочьку мерівпана, яка вважала наші життя нижче елітного автомобілю. А Ліза, сирітка, що втратила мати настільки молодою, цінувала нас більше за все. Готова віддати все, що в неї є, радість і наш щастя.
Вечірній дзвінок, що змінив усе.