Сьогодні вранці мене знову розбудив прохолодний подих повітря, що просочувався крізь щілини старої хати на самому краю лісу під Полтавою. Колись тут було гамірно: частенько приїздили друзі, у дворі стояла Жигулі, в сінях шелестіли жіночі голоси. Але з часом усе змінилося: Олеся, моя люба дружина, відійшла у вічність, а син Олег виїхав аж до Львова, давно вже майже не пише. В хаті при озері стало тихо і порожньо.
Я змирився з самотою. Щоранку виходив на ґанок, слухав, як вітер розхитує сосни та тополі, старанно підкладав поліна до печі. Інколи десь за кущами зявлявся олень чи вислизала лисичка, але тварини ніколи не наважувалися наближатися до мого обійстя.
Та цього світанку трапилося щось особливе. Я прокинувся ще до того, як загоралися зорі, і почув, нібито хтось обережно, але наполегливо притискає щось до дверей. Спочатку подумав, що це вітер гілку туди пригнав. Коли ж звук повторився, хутко натягнув теплий кожух, підійшов і тихенько прочинив двері.
І тут я остовпів на місці.
На порозі стояла величезна ведмедиця. Із пащі здіймалася пара, на грудях блищав сніг але це ще було не найголовніше.
Вона тримала у зубах маленьке ведмежа.
Ведмедиця не гарчала і не показувала ікла. Просто дивилася на мене своїми темними очима не злісно, а якось благаюче, з неспокоєм.
Відчуваю, як у грудях тремтить серце. Будь-хто на моєму місці зачиняв би двері і ховався в хаті. Так і підказував розум.
Але щось у її погляді зупинило мене. Я поволі зробив крок вперед. Вона акуратно поклала маля на сніг.
І тільки тоді я побачив причину її появи.
Ведмежа майже не ворушилося. Коли я нахилився, помітив блискучий металевий капкан, що врізався йому в лапу суцільна кров і рана. Це була браконьєрська пастка… Дитинча ледве дихало.
Обережно відкрив ту паску, звільнив лапку і взяв крихітку на руки. Вніс у хату, поклав біля теплої печі, вкрив старою кожуховою хусткою, почав поволі розтирати шерсть, аби зігріти.
Весь цей час ведмедиця неквапно сиділа на порозі й не відходила ані на крок.
Згодом ведмежа ледь поворухнулося і розплющило очі. Я обережно взяв його й виніс надвір.
Ведмедиця наблизилася, лагідно обнюхала маля, а потім несподівано ніжно торкнулася моєї руки мокрим носом. Далі повернулася і неквапно рушила назад у ліс.
Наступного дня я пішов у хащі й знайшов ще кілька таких пасток. Усі зібрав та кинув у річку.
Після тієї ночі я знову почав щодня гуляти лісом так, як колись, коли ще не залишився сам. Тепер я знаю: навіть у самий спустілий дім іноді приходить справжнє диво.
