Сильна й згуртована родина це коли всі її члени проходять разом крізь складнощі та щастя життя. Ми тримаємось одне за одного. Кожен у родині завжди впевнений: може поділитися своїми турботами у будь-який час.
Іноді для справжньої радості та любові зовсім не потрібно багато. Приклади таких моментів далі, немов у дивному, трохи сюрреалістичному сні.
Я зі своїм чоловіком обидва невисокі, нижчі за метр шістдесят, але мій тато високий, десь сто сімдесят. Ще й борода у нього густа, до пояса. Коли тато входить до квартири, обовязково вигукує: «Доброго дня, хобіти!» а ми у відповідь: «Вітаємо, Гендальфе!».
У нашій родині я, мій чоловік і дві доньки. Якось постало питання: кому ж вигулювати собаку? Щоб легше було вирішити, придумали сонний конкурс: хто програє, той вигулює. Донька тихесенько стала вдягатися й готуватися до прогулянки. Коли вже була готова, відкрила двері й взяла собаку на повідок. Ми всі дивилися на цей «ритуал мовчання», і мимоволі сказали разом: «Марисю, яка ти слухняна донька!». Марисюша з посмішкою відповіла: «Піймались!», задоволено роздяглася і повернулася до своїх справ.
Було й таке: коли мій кавалер прийшов до тата просити моєї руки, тато театрально впав на підлогу із вигуком: «Нарешті прийшов наш Спаситель!». Колись у молодості йому розповідали схожий жарт, і тато все сподівався повторити його наяву.
Я часто готую сніданки для своєї племінниці їй вісім років. Але у вихідні зазвичай прокидаюсь на півгодини пізніше. Одного такого ранку, ледь прокинувшись, захотіла зробити їй бутерброди, а на столі вже все готово: чай, сирки та два бутерброди. Це моя мала приготувала мені на вихідний подарунок. Діти вміють дивувати вдячністю.
Одна мандрівка і я й мій чоловік із сином (йому одинадцять), і мій брат зі своєю родиною (дружина й донька, сім років) їдемо в село до бабусі. Дорогою придумали: мабуть, цікаво буде купити водяні пістолети нехай діти тішаться! Купили найкрутіші водяні пістолети на базарі в Запоріжжі. А вже у дворі діти гасали під сонцем, а дорослі несподівано влаштували власну війну з водяною зброєю.
У шість років батьки брали мене на вечірні прогулянки степом. Тато приносив вудочку з маленькою деревяною дощечкою замість гачка. І ми ішли туди, де голубе небо торкалося трав. Тато крутив вудку, кахикав і скрипів наче миша пищить. Раптом із темряви вилітала справжня сова! Вона хапала дзьобом деревяний поплавець, не могла його схопити, знову кружляла. Я, затамувавши подих, дивилася на неї, а тато навчив мене берегти і любити природу. Такі моменти найсолодші у дитячій памяті.
Дивна річ: ми із чоловіком ніколи не сваримось! Пригадую, як подруги розповідали про родинні непорозуміння через буденні дрібниці. Я поглядаю на наш маленький світ: скрізь речі, на столі між тарілками розкидані папери, чашки з чаєм без начинки. Але ми не зважаємо! Просто сідаємо разом на диван, обіймаємось і дивимося улюблені фільми. Два щасливі світи.
Стоїмо якось з донькою в черзі до магазину у Харкові. Вона розглядає журнали й каже: «Тату, подивися, журнал про фей із Флорою на обкладинці». А я як справжній «знавець»: «Марисю, це не Флора, а Блум». Дві дівчини попереду різко обернулись, здивовані, що тато розбирається у феях разом із донькою.
Мій чоловік рано залишився без мами, і мою маму став називати мамою також. Ось сидимо в ресторані (я, чоловік, двоє синів і мама), і чоловік дякує їй, як рідній, за тепло і любов. І всі ми відчули сімя може бути більшою, ніж кров.
Моя восьмирічна донька вбігає додому і схвильовано розповідає: «Тату, у дворі був такий яскравий метелик! Ось стільки, показала на руці, як сокіл. Всі боялися підійти до нього! Хлопці хотіли його вбити палицями, та побоялись».
З оповіді аж подих перехоплює:
«А я не злякалась! Одна! Я вже думала говорити про любов до всього живого, а вона: Я знайшла паличку й прогнала хлопців. Щоб не зачепили метелика! А потім прогнала його на волю, щоби він міг летіти…»
Такі сни, такі історії, що живуть на перехресті казки і буденності, роблять наші родини справжньою українською сімєю.
