Оксана стояла перед дзеркалом у білій сукні, не вірячи, що все дійшло саме до цього. Плаття сиділо ідеально – мати три тижні підганяла кожну складку, кожну намистину. А тепер це чудо висіло на ній, наче саван.
«Оксанко, ти готова? – зазирнула в кімнату тітка Оля, мамина подруга. – Гості вже збираються, машини під’їхали».
«Готова», – збрехала Оксана, поправляючи фату. «Тітко Олю, а може, все ж таки скасуємо? Ну якось це все не так…»
«Що ти говориш, донечко! – стукнула в долоні жінка. – Твоя мама стільки сил вклала, грошей витратила! І гості всі приїхали, стіл накритий. А Андрійко твій… – тітка Оля похитала головою. – Сам винен! Не треба було в останню мить тікати!»
Мати увійшла в кімнату з червоними від сліз очима, але з рішучістю на обличчі.
«Все, Оксанко! Досить хнюпати! – сказала вона твердо. – Я не дозволю цьому дурню зіпсувати нам свято. Весілля буде, і нехай усе місто бачить, яка у мене красуня дочка!»
«Мамо, але це ж сміховинно! Весілля без нареченого! Що люди скажуть?»
«А що вони скажуть? – мати підійшла, поправила Оксані сережки. – Скажуть, що Ганна Іванівна молодець, що не сиділа вдома та не ридала, а показала усім, що її донька варта найкращого! Ось що скажуть!»
Оксана зітхнула. Мама була у своєму амплуа – коли вона щось вирішила, переконати неможливо. А вирішила вона ще вчора увечері, коли Андрійко подзвонив і заявив, що не готовий до сімейного життя.
«Мамо, уяви, який сором! – спробувала ще раз Оксана.»
«Сором – це коли дівчина все життя чекає на негідника! А ми покажемо, що можемо жити й без нього! – мама повернулася до дверей. – Усе, розмови закінчили. Ідемо!»
У залі вже зібралося десь сорок осіб. Родичі, сусіди, мамині колеги. Всі перешіптувались, кидали співчутливі погляди. Оксана почувалася, немов у театрі абсурду.
«Ой, Оксанко, яка ж ти гарна! – підбігла двоюрідна сестра Соломія. – А де… ну тобто… як справи?»
«Як бачиш», – сухо відповіла Оксана.»
Мати зійшла на невелике піднесення, де зазвичай сидять музиканти, і стукнула ложкою по келиху.
«Любі мої! – почала вона. – Сьогодні особливий день. Моя донька Оксана виходить заміж… за своє нове життя! За свободу від негідних людей! За право бути щасливою!»
У залі повисла тиша. Хтось незручно покашляв.
«Ганно, ти зовсім з глузду з’їхала? – прошепотіла сестра мами Наталя.»
«Навпаки, вперше за життя до розуму прийшла! – відповіла мати. – Оксано, іди сюди!»
Оксана неохоче підійшла до мами. Та обняла її за плечі.
«Ось вона, моя красуня! Розумна, добра, рукодільна! А той… як його… Андрійко, він її недостойний! І нехай усі знають – ми не плачемо, ми святкуємо!»
«Мамо, припини», – прошепотіла Оксана крізь зуби.»
«Не припиню! – мама підняла келих. – За мою доньку! За те, що вона вчасно зрозуміла, з ким не варто пов’язувати життя!»
Гості невпевнено підняли келихи. Хтось пробурмотів: «За Оксану», хтось мовчки відпив.»
«А тепер сідаємо за стіл! – оголосила мама. – Будемо веселитися!»
Оксана сіла на своє місце на чолі столу. Поруч стояв порожній стілець, прикрашений стрічками – місце нареченого. Вигляд був жалюгідний.
«Слу
Марина повісила біле плаття у шафу, посміхаючись думці, що воно ще почекає на свій особливий день — день, коли вона святкуватиме щось важливе лише для себе.
