Свадьби не було. Наречений не приїхав до нареченої.
Скільки дівчат змалку мріють про білу сукню, вінок з квітів, про мурашки від слів «оголошую вас чоловіком і дружиною»… Марина була однією з них. Виросла тихою, скромною, мрійливою та крихкою. Разів не злічити, коли вона, побачивши весільні церемонії по телевізору, заплющувала очі й уявляла, як колись піде під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, з трепетом у серці.
Свого Олега зустріла ще в університеті. Вчилися на юридичному, але у різних підгрупах. Він — високий, світловолосий, стрункий, з хуторянськими блискучими очима. Вона — витончена, з легкою ходою і ніжною усмішкою. Весь факультет казав, що вони створені одне для одного. Олег не відходив від неї ні на крок. Проводжав додому, ніс каву у холодні ранки, малював серця на зошитах. Їхні стосунки були немов з роману — щирі, ніжні, бездоганні.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів батьки вже знали одне одного, разом їздили на дачу, дружили сім’ями. Вирішили одружитися відразу після випуску. Все йшло ідеально. Марина з подругами тижнями вибирала сукню, передивлялася каталоги, бігала по салонах. Одного разу побачила уві сні сукню своєї мрії — ніжне мереживо, кремовий шовк і легкий шлейф — і прокинулася з думкою: «Саме таке має бути в мене».
Вона поїхала до найближчого салону з подругами. Продавниця Оксана, почувши її розповідь, раптом усміхнулася й сказала:
— Нещодавно повернули сукню — таку, як ви описали. Хочете подивитися?
Марина закохалася в неї з першого погляду, навіть не примірявши. Вона була немов з її сну. Лише подруга прошепотіла: «Оксана сказала, що в тієї нареченої весілля не відбулось… Може, не варто?» Але Марина не хотіла слухати. Доля — значить, доля. Сукню запакували, і вона з нетерпінням чекала того дня.
Перед весіллям зупинилася в готелі — побути на самоті, подумати. Ще раз наділа сукню, покрутилася перед дзеркалом. І раптом їй здалося, ніби в її відображенні на голові — чорна стрічка. Пробігла дрож, але вона відітхнула й звела все до хвилювання.
Зранку все йшло, як по маслу: візажист, зачіска, сукня… Марина виглядала, як із журналу. Батьки, зайшовши в номер, завмерли від захвату. Залишилося лише чекати Олега. Минула година. Ще півгодини. Марина вже не усміхалася. У вікно вона побачила поліцейську машину. У грудях щось урвалося. Вона вийшла у коридор, ледве тримаючись на ногах.
— Вибачте… ви Марина?.. — спитав молодий сержант. — Ваш наречений… Олег… загинув. Аварія. П’яний водій виїхав на зустрічну. Він помер на місці.
Марина не плакала. Вона просто завмерла. Потім сіла на підлогу й сховала обличчя в долоні.
Минуло три дні. Вона стояла на кладовищі, у тій самій сукні, але тепер із чорною стрічкою. У руці — їхнє спільне фото. Поклала його в труну, схилилася, поцілувала холодне чоло коханого й прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З того дня ніхто не бачив її усміхненою. Вона ніби згасала. Жила на автоматі. Батьки казали, що це депресія. Лікарі — що розлад адаптації. Але мати знала: її донька поволі йде.
Рівно через рік, у день, коли мало бути їхнє весілля, серце Марини зупинилося. Лікарі написали: «зупинка серця під час сну». А в її руках знайшли те саме весільне фото.
Кохання було справжнім. Занадто справжнім, щоб пережити його.
А ви вірите, що кохання може бути настільки сильним, що без нього неможливо жити?…