Ніхто не прийшов на весілля. Наречений не приїхав до нареченої.
Скільки дівчат змалечку мріють про білу сукню, вінок з квітів, про мурашки від слів «оголошую вас чоловіком і дружиною»… Соломія була однією з них. Вона росла тихою, лагідною, мрійливою та ранішою. Скільки разів вона заплющувала очі, коли по телебаченню показували весільні церемонії, і уявляла, як колись піде під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, з тремтінням у серці.
Свого Дмитра вона зустріла ще в університеті. Вчилися на юридичному, але в різних підгрупах. Він — високий, світловолосий, підтягнутий, з жартівливими очима. Вона — витончена, струнка, з лагідним усміхом. Весь факультет говорив, що вони створені одне для одного. Дмитро не відходив від неї й на крок. Проводжав додому, носив каву в холодні ранки, малював серця в зівязках. Їхні стосунки були ніби з роману — чисті, ніжні, щирі.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів батьки вже знали одне одного, разом їздили на дачу, дружили родинами. Вирішили влаштувати весілля відразу після випуску. Все йшло ідеально. Соломія з подругами тижнями вибирала сукню, передивлялася каталоги, бігала по салонах. І одного разу, побачивши уві сні наряд своєї мрії — найніжніше мереживо, кремовий шовк та легкий шлейф — прокинулася з думкою: «Таке має бути в мене».
Вона поїхала в найближчий салон з подругами. Продавчиця Марія, вислухавши її, раптом усміхнулася й сказала:
— Нещодавно повернули одну сукню, точно як ви описали. Хочете — покажу?
Соломія закохала її з першого погляду, навіть не примірявши. Вона ніби вийшла з її сну. Лише подруга прошепотіла: «Марія казала, що весілля у тієї нареченої не відбулося… Може, не варто?» Але Соломія не хотіла нічого слухати. Доля — отже, доля. Сукню запакували, і вона з трепетом чекала того дня.
Напередодні весілля вона зупинилася в готелі — побути на самоті, подумати. Вона знову надягла сукню, покрутилася біля дзеркала. І раптом їй здалося, що у віддзеркаленні на голові — чорна стрічка. Пробіг мороз, але вона відігнала цю думку, зваливши на хвилювання.
Зранку все йшло як по маслу: візажист, зачіска, сукня… Соломія виглядала, як з обкладинки журналу. Батьки, зайшовши в номер, аніміли з захвату. Залишалося лише чекати Дмитра. Пройшла година. Потім ще півгодини. Соломія вже не посмілася. У вікні вона побачила поліцейську машину. У грудях щось обірвалося. Вона вийшла в коридор, ледь тримаючись на ногах.
— Вибачте… ви Соломія?.. — спитав молодий сержант. — Ваш наречений… Дмитро… він загинув. Аварія. П’яний водій виїхав на зустрічну. Він помер на місці.
Соломія не плакала. Вона просто завмерла. Потім сіла на підлогу й сховала обличчя в долонях.
Минуло три дні. Вона стояла на кладовищі, у тій самій сукні, але тепер з чорною стрічкою на голові. У руці — їхнє спільне фото. Вона поклала його в труну, схилилася, поцілувала холодне чоло коханого й прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З того часу її ніхто не бачив усміхненою. Вона ніби згасла. Жила на автоматі. Батьки говорили, що це депресія. Лікарі — що розлад адаптації. Але мати знала: її донька повільно йде.
Рівно через рік, у день, коли мала бути річниця весілля, серце Соломії зупинилося. Лікарі записали: «зупинка серця під час сну». А в руках у неї знайшли те саме весільне фото.
Кохання було справжнім. Настільки справжнім, що його неможливо пережити.
А ви вірите, що любов може бути настільки сильною, що без неї неможливо жити?..
