Весілля не відбулося. Наречений не приїхав до своєї нареченої.
Скільки дівчат з дитинства мріють про білу сукню, вінок із квітів, про мурашки від слів «оголошую вас чоловіком і дружиною»… Наталка була однією з них. Вона завжди була тихою, скромною, мрійливою та легкою на рани. Скільки разів вона заплющувала очі, коли по телевізору показували весільні церемонії, і уявляла, як одного разу й вона піде під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, з трепетом у серці.
Свого Дмитра вона зустріла ще в університеті. Вони вчилися на юрфаку, але в різних підгрупах. Він — високий, білявий, стрункий, з жартівливим поглядом. Вона — граціозна, тонка, з витонченою поставою і ніжною посмішкою. Весь факультет казав, що вони створені одне для одного. Дмитро не відходив від неї ні на крок. Проводжав до дому, ніс каву в морозні ранки, малював сердечка у зошитах. Їхні стосунки були немов із роману — світлі, ніжні, щирі.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів батьки вже добре знали один одного, разом їздили на дачу, дружили сім’ями. Вирішили влаштувати весілля одразу після випуску. Все йшло ідеально. Наталка з подругами тижнями вибирала сукню, переглядала каталоги, бігала по салонам. І одного разу, побачивши уві сні наряд своєї мрії — найніжніше мереживо, кремовий шовк і легкий шлейф — прокинулась з думкою: «Таке має бути в мене».
Вона поїхала до найближчого салону з подругами. Продавниця Оля, вислухавши її опис, раптом усміхнулась і сказала:
— Нещодавно повернули одну сукню, саме таку, як ви розповіли. Хочете подивитися?
Наталка закохалася в неї миттєво, навіть не примірявши. Вона була немов виткана з її сну. Лише подруга прошепотіла на вухо: «Оля казала, що весілля тієї нареченої не відбулося… Може, не варто?» Але Наталка не хотіла нічого слухати. Доля — значить доля. Сукню запакували, і вона з трепетом чекала того дня.
Напередодні весілля вона зупинилася в готелі, щоб побути наодинці, подумати. Вона знову надягла сукню, покрутилася біля дзеркала. І раптом їй здалося, що у відображенні на її голові — чорна стрічка. Промайнув холодок, але вона відігнала цей страх, списавши на хвилювання.
Ранком усе йшло як по маслу: візажист, зачіска, сукня… Наталка виглядала, як зі сторінки журналу. Батьки, зайшовши в номер, завмирали від захвату. Залишалося тільки чекати Дмитра. Минула година. Потім ще півгодини. Наталка вже не посміхалася. У вікно вона побачила поліцейську машину. У грудях щось обірвалося. Вона вийшла у коридор, ледве тримаючись на ногах.
— Вибачте… ви Наталка?.. — поцікавився молодий сержант. — Ваш наречений… Дмитро… загинув. Аварія. П’яний водій виїхав на зустрічну. Він помер на місці.
Наталка не плакала. Вона просто завмерла. Потім сіла на підлогу і сховала обличчя в долоні.
Минуло три дні. Вона стояла на кладовищі, у тій самій сукні, але тепер з чорною стрічкою на голові. У руці — їхнє спільне фото. Вона поклала його в труну, схилилася, поцілувала холодне чоло коханого і прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З того дня її ніхто не бачив усміхненою. Вона ніби згасла. Жила на автоматі. Батьки казали, що це депресія. Лікарі — що розлад адаптації. Але мати знала: її донька повільно йде.
Рівно через рік, у день, коли мало бути їхнє весілля, серце Наталки зупинилося. Лікарі записали: «зупинка серця під час сну». А в руках у неї було те саме весільне фото.
Кохання було справжнім. Настільки справжнім, що його не пережити.
А ви вірите, що кохання може бути таким сильним, що без нього життя втрачає сенс?…
