Весілля не буде
Леся ступила у кімнату і відразу завмерла. Перед нею, у весільному платті, стояла Соломія виглядала вона просто неймовірно. Це плаття ідеально підкреслювало її струнку фігуру, а в очах світилося тихе, майже невловиме щастя. Леся не стримала захвату:
Боже, ти світишся від щастя! вигукнула вона, милуючись подругою. Я так радію за тебе! Нарешті ти зуміла перевернути цю сторінку і відкрити серце для когось іншого, забувши про Артема! Ти справжня молодець!
Соломія ледь помітно скривилася, посмішка одразу згасла. Вона поспішно взялася розстібати плаття, аби не дивитися на Лесю.
Краще зніму, бурмотіла, швидко розстібаючи ґудзики збоку. До святкування лише два тижні залишилось. Якщо раптом щось трапиться таке ж уже не знайду.
Леся прикусила губу. Вона зрозуміла, що сказала зайве. Навіщо ж було згадувати Артема? Саме зараз, коли в житті Соломії нарешті зявився гідний чоловік, спогади про минуле тільки шкодили! Артем не вартував жодної сльози Соломії, особливо після всього, що наробив!
Колись Соломія щиро вірила, що Артем саме той, єдиний. Вона мріяла про щасливе майбутнє разом. Але потроху все почало ламатися: спочатку він віддалився, знаходив причини не зустрічатися, далі почав відверто критикувати її вибір, друзів, навіть мрії. Він переконав її піти з перспективної роботи, відмовитися від стажування у Варшаві, а потім взагалі настояв, щоб вона змінила фах.
Рідні Соломії не впізнавали доньку. Вони бачили, як вона змінюється, губить себе, але нічого не могли вдіяти. Будь-які спроби поговорити завершувались сварками Артем умів переконати Соломію, ніби родина просто його недолюблює і хоче зруйнувати їхню ідеальну любов. Конфлікт зростав, відтак Соломія майже остаточно перестала спілкуватись з батьками.
А потім він зник. Просто мовчки пішов, не пояснившись, не залишивши навіть записки. Лишилася тільки глибока душевна рана і дитина, яку Соломія вирішила народити, незважаючи ні на що.
Зараз, спостерігаючи, як подруга знімає весільне плаття, Леся відчувала гостру провину. Вона лиш хотіла порадіти за Соломію, побачити її усміхненою. Жодним чином не збиралася роздирати минуле…
Нині маленькому Артемчику вже чотири роки. Жвавий, допитливий хлопчик весь час щось питає, досліджує, дивується світу. То запитує, чому небо синє, то розглядає жука у дворі. Дитячі виховательки не раз відзначали його кмітливість: Артем легко все схоплює, швидко вчить вірші, з цікавістю слухає казки.
Майже весь час хлопчик проводить у бабусі з дідусем батьків Соломії. Вони з радістю взялися допомагати і розвивати онука: саме вони вибрали садок з англійською, записали малого в басейн та на танці. А сама Соломія навідувала сина кілька разів на тиждень, але надовго залишатись не могла.
Причина була болісно проста Артемчик дуже нагадував рідного батька. Ті ж темні кучеряві коси, той самий розріз очей, лукава посмішка. Для Соломії кожен погляд на сина як подорож у те далеке минуле, де ще гріли марні надії на сімю. Вона щиро любила хлопчика, пишалася ним, тішилась кожній усмішці. Але разом з тим біль накочувався нестерпною хвилею. Коли брала малого на руки чи заглядала в очі на очах одразу бриніли сльози. Вона відверталася, робила вигляд, що щось шукає в сумці, а тоді непомітно плакала, коли Артемчик уже не бачив.
Одного вечора Соломія забирала сина від батьків. Він сидів на килимі й складав пазл, зосереджено морщивши носа. Побачивши маму, радісно підскочив і потягнув її за руку.
Мам, дивись! Я майже зібрав! Оце буде хатка, а біля неї дерево, а тут… тут буде песик!
Соломія присіла поряд і спробувала посміхнутися.
Дуже гарно, сказала вона, гладячи його по голівці. Молодець, так акуратно все складаєш.
Малий на мить задумався, а потім підняв на маму серйозні очі:
Мамо, а де мій тато? У всіх у садку є тато, лише у мене нема…
Соломія заклякла. Усередині все обірвалось, але вона вдала спокійний голос:
Не знаю, сину. Тато зараз далеко. Але він думає про тебе, правда.
А чому він не телефонує? нахмурився Артемчик, ніби розмірковуючи над дуже складною задачею. Я б йому розповів, що вже сам завязую шнурівки!
Він… він зараз дуже зайнятий, ледве вичавила Соломія, відчуваючи, як у горлі стає важко. Але я впевнена, він тобою пишається.
Хлопчик задумливо кивнув, наче погодився з її поясненням, і знову поринув у свій пазл.
Тоді я зберу цю хатку, і тато побачить, який я розумний!
Соломія сиділа поруч, дивилася на сина і стиха ковтала сльози. Вона хотіла знайти слова підтримки, але не змогла лише знову погладила його по волоссю, вдихаючи аромат дитячого шампуню, ніби намагаючись затримати цей мить: її син поруч, ще малий і довірливий, не зважаючи на питання, на які мама так і не має правильних відповідей.
Попри все, Соломія не переставала думати про Артема-старшого. Глибоко в душі вона все ще шукала виправдань для нього. Може, з ним сталося щось жахливе? Може, він потрапив у біду? Ці мрії єдина річ, що рятувала її від відчаю.
Рідні не раз намагалися поговорити з нею відверто. Мама обережно натякала, що варто не зациклюватися на минулому, а зосередитися на синові й собі. Друзі казали просто: Він тебе залишив. Час це прийняти і йти далі! Але Соломія відмовлялася слухати, гаряче сперечалася, згадувала щасливі часи, його обіцянки. Суперечки завершувалися її мовчанням і розчаруванням друзів.
Однак вона не сиділа склавши руки. Час від часу перевіряла Фейсбук, зверталась у знайомі місця, навіть викладала пости з проханням допомогти розшукати. Все марно. Але думка, що Артем з власної волі просто пішов була для неї нестерпна.
Та за пять довгих років у житті Соломії таки зявився чоловік, що зумів зігріти її серце. Познайомилися вони на дні народження спільного знайомого. Андрій сподобався їй одразу він був справжнім, простим, добрим, розсудливим. Ненавязливий, уважний, той, якого, здавалося, Соломія все життя шукала.
З перших зустрічей вона відчувала, що з ним можна бути собою. Андрій не вимагав радості чи постійної усмішки, запросто міг провести її додому, коли вона втомлювалась, або мовчки посидіти поруч, якщо Соломії бракувало слів. Його турбота проявлялася навіть у дрібницях: він запамятовував, який чай їй подобається, цікавився роботою, допомагав вирішити побутові питання. Він був готовий носити її на руках Соломія відверто цим користувалась.
Особливо її зворушило, як Андрій знайшов спільну мову з Артемчиком. Під час першого знайомства хлопчик з острахом придивлявся до незнайомця, тримаючись за мамину руку. Але Андрій присів навпроти і запитав, які мультики той любить. Вже через півгодини вони разом збирали конструктор, а Артемчик з радістю показував свої улюблені машинки.
Згодом Андрій став частим гостем у батьків Соломії, з якими жив хлопчик. Разом гуляли у парку, Андрій вчив малого кататися на велосипеді, читав йому казки перед сном. Одного разу, коли Соломія зайшла до кімнати, де вони удвох малювали, Андрій спокійно сказав: Я хочу стати для нього справжнім татом. Якщо ти дозволиш я усиновлю Артемчика.
Леся щиро тішилася за подругу. Вона помічала, як змінюється Соломія: очі знову сяють, на обличчі зникла тривога, усмішка стала справжньою. Але сьогодні Леся ненароком зачепила стару рану, згадавши Артема-старшого. Тепер вона тільки сподівалася, що Соломія не зануриться у смуток.
Але подруга вела себе спокійно:
Я подорослішала, з легкою посмішкою сказала вона, акуратно розправляючи плаття на ліжку. Зрозуміла: мої почуття мають залишитись у минулому. Інколи навіть шкодую, що назвала сина його іменем. Була вперта, нічиїх порад не чула… Як ви взагалі мене витримували?
Леся ніжно взяла її за руку:
А ти плануєш забирати Артемчика додому?
Так, відповіла Соломія вже зовсім серйозно. Андрій особливо наполягає на цьому. Він навіть радив змінити хлопчикові імя, щоб мені простіше було все одно треба міняти свідоцтво при усиновленні.
Вона задумалась, глянувши у вікно, де дрібний львівський дощ стікав по склу.
Раніше я боялася, що син буде невпинно нагадувати про минуле. Тепер розумію: це неправда. Це мій син, і він заслуговує на щасливе дитинство з люблячими батьками! Бабуся з дідусем це добре, але рідних тата й маму вони не замінять, і Андрій це розуміє. Бачила б ти, як він до малого привязався!
Супер ідея! пожвавішала Леся. Можеш спитати в Артемчика, яке імя йому до вподоби так адаптується легше.
Подумаю ще. Є час вирішити.
Правду кажучи, Соломія хитрувала. Вона й досі щось відчувала до Артема, її любов не згасла остаточно. Тільки щастя вона не принесла. Батьки дедалі частіше відмовляють доньці у зустрічах із сином майже завжди вона після зустрічей плаче, лякаючи малого. Друзі вже не хочуть чути про її проблеми і за спиною сумніваються у її адекватності. Настав час розставити крапки над і та зосередитися на сьогоденні.
Наприклад, на весіллі.
Але це, виявляється, надскладно!
Андрій був гарною людиною, однак… то був не Артем. Соломія не відчувала до нього справжньої любові скоріше, використовувала його прихильність для власного спокою.
Якби Артем повернувся… вона віддала б все задля нього…
***
Весілля не буде! з блиском в очах вигукнула Соломія, майже підскакуючи від внутрішнього піднесення. Ми розходимось мов кораблі у морі!
Андрій розгублено дивився на неї, ніби намагався збагнути, чи справді чує її слова. До великого дня залишався тиждень: все було обрано, замовлено, гості попереджені. І тепер весілля скасовано?
Як це не буде? тихо перепитав він, не вірячи своїм вухам. Соломіє, поясни що трапилось?
Соломія лише відмахнулася від його питань. Снує по кімнаті, збирає речі у відчинену валізу. Очі сяють, на устах справжня, неприхована усмішка.
Артем повернувся! випалила вона, навіть не дивлячись на Андрія. У голосі щире щастя, від якого у нього все похололо всередині. Він приїхав учора, ми поговорили… Я спершу не могла в це повірити!
Вона обернулася, подивилася йому у вічі не залишалось і сліду жалю, лише радість і нетерпіння.
Дякую тобі за ці пів року, вже мякше додала Соломія. З тобою було добре, комфортно… Ти чудова людина, Андрію. Та я ніколи тебе по-справжньому не любила. Зараз у мене нарешті є шанс на справжнє щастя, і я не маю права його втрачати.
Андрій відчув, як у грудях стискає важка порожнеча. Артем… Знову він. Той самий, про кого Соломія розповідала з такою ніжністю, що Андрію самому ставало нестерпно. Він знав, що вона ще думає про Артема, але сподівався, що з часом, разом, усе зміниться.
Ти вже з ним спілкувалася? ледве вимовив він, голос був глухий. Що він сказав тобі на цей раз?
Він не виправдовувався, досить різко кинула Соломія. Сказав, що нарешті зрозумів, яку помилку зробив. Весь цей час думав лише про мене!
Вона відвернулась знову до валізи, а Андрій лиш стояв, відчуваючи, як світ розчиняється під ногами.
Ми говорили телефоном, продовжила вона, перебираючи речі в ящику стола. Його батьки змусили до навчання за кордоном, не дала змоги попередити мене. Уявляєш? Весь цей час він тільки про мене й думав, не мав можливості звязатись. Тепер повернувся і ми будемо разом, проживемо щасливе життя!
Соломія чітко згадувала їхню першу розмову після довгої розлуки. Голос Артема тоді бринів схвилюванням:
Соломіє, я знаю, що все це виглядає жахливо. Але зрозумій: батьки просто поставили мене перед фактом. Або університет у Лондоні, або вони відмовляються від мене. Я намагався відстояти себе. Мені навіть телефон відібрали.
А чому ти не написав? здригнувся голос Соломії.
Я не міг… Що я мав сказати? Що зламався?
А тоді, слухаючи ці вибачення, вона відчувала, як накочує тепло: всі образи й біль, ніби розчинилися у його словах. Вона в голові стільки разів програвала цю розмову…
Тепер усе буде по-іншому, продовжував Артем. Я покинув навчання, повернувся. Нікуди вже не поїду.
Нині ці його слова здавалися єдиним, що важить.
Соломія швидко оглянула кімнату чи не забула чогось. І лише тоді помітила, яким блідим став Андрій. Його погляд був порожній, він дивився крізь неї.
Не переймайся, сказала Соломія мяко, але з переконанням у голосі. Я вже попередила всіх про скасування весілля. Пояснила, що і як. Тобі залишиться лише пережити співчутливі погляди. Але ти сильний, впораєшся.
Вона метнулася до валізи, поправила ручку, неначе це найважливіше. Потім знову глянула на Андрія ні жалю, ні розгубленості в очах.
І, прошу, не телефонуй, не пиши. Моє рішення остаточне!
З цими словами вона підняла валізу, похитнулася, але втримала рівновагу і впевнено рушила до дверей, ніби боячись, що найменше зволікання зламає її рішучість.
Андрій залишився посеред кімнати. У грудях біль і здивування. Хотілося б крикнути, зажадати пояснень, однак стримався не хотів принижуватись. Стиснув кулаки, потім розтиснув, намагаючись говорити спокійно:
Можливо ти занадто поспішила? звернувся до Соломії.
Вона застигла біля дверей, міцно тримаючи ручку валізи.
А якщо він не захоче відроджувати стосунки? тихо продовжив Андрій. Чи визнає сина? Може, запропонує лише дружбу?
Соломія різко обернулась на обличчі її одночасно обурення й збудження.
Він запросив мене на серйозну розмову! кинула вона. Цього досить! І не смій його обмовляти Артем не такий!
Її руки затремтіли, але вона одразу взяла себе в руки, підняла валізу.
Міг би допомогти, прошепотіла крізь зуби.
Андрій машинально зробив крок вперед, але відразу спинився. Навіщо допомагати тій, хто щойно розбила йому серце? Він бачив: мислено Соломія вже далеко, там, де збуваються мрії.
Але реальність інша. Артем не збирався робити пропозиції чи обіцяти щасливе майбутнє. Він шукав закриття минулого тільки й всього.
Соломія, захоплена власними ілюзіями, не зауважила очевидного. Вона надто довго чекала саме цього моменту й була готова повірити у що завгодно.
З останніми зусиллями дотягнула валізу до дверей, ледь зупинилася, виглядала наче хоче щось сказати. Але промовчала, різко розчинила двері й пішла, навіть не подивившись назад.
Андрій тільки залишився стояти посеред кімнати, розгублено вдивляючись у закриті двері. У повітрі ще вивав легкий аромат дорогого парфуму, а у вухах лунав відлуння: Артем не такий!
Він повільно опустився на стілець, утома навалилась хвилею. Все сталося швидко і невідворотно. І тепер йому доведеться звикати до життя без Соломії, без планів на майбутнє…
***
Артем відкрив двері і здивувався ранньому гостю. На порозі стояла Соломія з двома валізами, її очі палали передчуттям. Він застиг, не знаходячи слів. В голові крутилась лише одна думка: Як вона могла так помилитись?
Він був переконаний, що все позаду. Коли Соломія зійшлася з Андрієм, Артем нарешті зітхнув із полегшенням. Тепер можна повернутися у рідний Львів до своєї дружини, не боятись несподіваних дзвінків і сліз. Він навіть вдячний був Соломії, що вона знайшла собі іншого.
Так, він зателефонував і намагався акуратно розставити крапки але то була просто формальність!
І от вона тут, із речами, і чекає на щось більше, ніж просто розмова. Артем відступив крок, збираючись із думками.
Артеме! вигукнула Соломія. Я все вирішила. Я тут, ми тепер разом!
Голос без тіні вагання. Вона хотіла крокувати до нього назустріч, але Артем підняв руку.
Соломіє, зачекай… Мабуть, ти не все розумієш.
Вона зніяковіла, усмішка зникла.
Що ти маєш на увазі? Ми ж домовилися поговорити!
Артем зітхнув цей момент був неминучим.
Я одружений, Соломіє. Вже два роки. Ми з Іриною щасливі.
Вона завмерла, шок у очах. Кілька секунд жодного слова. Потім погляд наповнився панікою і обуренням.
Що ти таке кажеш? прошепотіла вона. Ти ж телефонував, казав, що все змінилось!
Я телефонував, щоб попрощатись по-людськи, спокійно відповів Артем. Хотів пояснити, що минуле пішло. Кожному своє життя. Але ти, мабуть, зрозуміла інакше.
Соломія відступила, кулаки затремтіли.
Ти… ти просто брехав мені увесь час! крикнула вона крізь сльози. Я покинула все заради тебе!
В Артема закипало роздратування. Він не хотів скандалу, не хотів виправдовуватись.
Я нічого не обіцяв. То твій вибір вирішувати за нас обох. Я не хотів ранити. Але тепер усе ясно.
Соломія скрикнула, схопила валізу і жбурнула її об підлогу. У речах вже не було сенсу. Вона кричала, звинувачувала, наполягала дізнатись правду, а сусіди вже заглядали у коридор.
Зрештою Артем із ввічливістю, проте наполегливо виставив її за двері квартири. Соломія ще довго не вгамовувалась гупала, кликала його, плакала. Сусіди розлючено коментували через двері, дехто навіть пообіцяв викликати поліцію.
Через годину, коли крики Соломії стали ще голосніші, а сусіди натякнули на неприємності, вона нарешті пішла. Перед тим обернулась, подивилась крізь сльози на його двері й прошепотіла:
Я повернусь! Ще пошкодуєш…
Артем закрив очі, втома і полегшення одночасно охопили його. Він знав: це ще не кінець. Соломія ніколи просто так не відступить.
Повернувся до вітальні, упав на диван. Треба було щось робити: залишатись тут неможливо Соломія могла зявитись будь-якої миті. Взяв телефон, відкрив сайт нерухомості.
Доведеться продавати квартиру й підшуковувати нову, десь на Левандівці чи взагалі в іншому районі Львова…
***
Соломія ішла вулицею, не помічаючи нічого. Очі в сльозах, думки один безлад, на душі порожньо. У її світі Артем обіцяв обійняти і вибачити. Але реальність виявилася жорстокою.
Вона довго блукала містом, намагаючись опанувати себе. Дорога сама привела до будинку Андрія. Соломія витерла сльози, випрямилась хотіла виглядати бодай трохи зібраною. Глибоко вдихнула і подзвонила у двері.
Андрій вийшов не одразу. Коли нарешті відчинив, його обличчя було холодне та відсторонене.
Андрію, будь ласка, неголосно почала вона. Я знаю, що наробила. Усвідомлюю, як нерозумно і жорстоко вчинила. Але хочу все виправити.
Вона замовкла, шукаючи потрібні слова. Сльози знову забриніли.
Я більше не згадаю імені Артема, продовжувала, дивлячись йому у вічі. Обіцяю. Це була помилка. Я зрозуміла, що можу бути щасливою лише з тобою. Дай мені ще один шанс.
Голос був майже відчайдушний, і їй справді так здавалося якби Андрій пробачив, усе можна було б повернути.
Андрій повільно похитав головою.
Соломіє, тихо сказав він, ти вже зробила вибір. Ще годину тому ти стояла у моїй квартирі з валізами і вирішила йти до нього. Ти була певна.
Тоді я помилилась! перебила вона. Не тямила, що роблю! На емоціях усе сталося!
Андрій глибоко зітхнув, провів рукою по волоссю.
Ти пішла не просто від мене а пішла до нього. Ти вирішила, а я це прийняв. А тепер, коли не склалося хочеш повернутись?
Так! Бо люблю тебе. Тільки тебе.
Він замовк на кілька секунд, а потім із несподівано твердою інтонацією заявив:
Я більше не вірю у щирість твоїх слів. Прощавай.
Соломія відчула, як під ногами зникає опора. Він дивився на неї спокійно без злоби, без вагань. Більше нічого не лишилось.
Будь ласка… прошепотіла вона, втім голос десь обірвався.
Пробач, сказав Андрій. Так буде краще для нас обох.
Він зачинив двері. Соломія ще кілька секунд стояла, потім осіла на сходинку, затисла обличчя руками і нарешті дала волю сльозам. Тепер це були сльози втрати: вона зруйнувала все і з Артемом, і з Андрієм, і не знала, як почати жити спочатку…
