«Син одружувався, а мамине сердце вже було зайняте…»
Олег і Соломія святкували весілля. Гості почали з’їжджатися зранку — сукні, шампанське, музика. Все, як треба. Мати Олега, Галина Олексіївна, прибула за два дні — познайомитися з ріднею нареченої та допомогти з приготуваннями.
— Мамо, ти сяєш, немов на молодіжній вечірці, — посміхнувся Олег, зустрічаючи її біля входу. — Може, в когось закохана? — пожартував він.
Та раптом помітив, як її щоки порожевіли, а погляд несміливо опустився. Хлопець здивувався, але мовчав.
Наступного дня, у самий день весілля, приїхав давній друг покійного батька — Микола Петрович. Поруч із ним був незнайомець років п’ятдесяти — стрункий, доглянутий, у дорогому костюмі.
— Олеже, знайомся, це мій кузен Роман, — представив Микола. — Він у техніці розбирається, як коза́ в капусті.
Олег стиснув йому руку — і тут побачив мамин дивний, затриманий погляд. Вона дивилася на Романа так, ніби чекала цієї зустрічі все життя. В її очах була ніжність, яку не переплутаєш. І в хлопця все склалося, як пазл.
Мама закохана. І в цього самого Романа.
Він відійшов убік. Було неприємно. Його весілля — а у матері раптом роман? До того ж із чоловіком на добрих десять років молодшим?
— Мамо, — підійшов він пізніше. — То ти сама його запросила?
— Так. Пробач, якщо це не до речі, але я хотіла, щоб він був поряд.
— Ти хоч розумієш, як це виглядає? Батька немає ще й року, а ти вже…
— Я не просила твого дозволу, сину. Я просто хочу бути щасливою. Мовчала роками. Твій батько… доброї ді́лки був, але не найвірніший. Терпіла, щоб ти ріс із батьком. А тепер — дозволь і мені жити.
Поки він переваривав ці слова, підійшов Микола Петрович.
— Не сердься на матір. Я багато років знав, як їй було важко. Вона мовчала заради тебе. А тепер у неї шанс. І повір, Роман — гідна людина. Він її поважає.
Олег мовчав. Було гірко. Але йому вже тридцять. І сам він обрав, з ким йти по життю. Чи має він забороняти це матері?
Пізніше підійшов сам Роман.
— Розумію, тобі незручно. Але я кохаю твою матір. Чесне слово. І справа не у віці. Я не чіпляюся за спадщину, не претендую на її майно. Усе життя працював руками. Але з нею — мені справді добре.
Олег подивився на нього. Серйозний погляд, відкрите обличчя, спокійний голос. Чоловік, а не хлопчисько.
— Добре. Тільки не зроби їй боляче. Я тобі цього не пробачу, — тихо сказав він і стиснув йому руку.
Весілля пройшло чудово. Гості гуляли до ночі. Галина Олексіївна сяяла від щастя. Танцювала, сміялася, ніби народилася наново. За два місяці Роман зробив їй пропозицію, і Олег вже не здивувався.
Навіть промовив:
— Якщо мама щаслива — значить, я правий був, коли дозволив тобі залишитися тоді.
І справді все склалося. В Олега й Соломії народився син, а бабуся з «новим дідусем» прийняли його, як рідного.
